Майстерня ляльок. Элизабет Макнил

олосся в чорне. Дівчина продовжує малювати. Один помах пензля – і на папері з’являється її білосніжне підборіддя, що контрастує з рум’янцем на вилицях. Вона не криючись передає і свої недоліки: широко розставлені очі, скошений вигин ключиць. Її сестра та господиня уже сплять нагорі, тож навіть найменший шерхіт пензля здається вторгненням у цю тишу, оглушливим ударом, що от-от їх розбудить.

      Вона супить брови: обличчя на малюнку надто мале. Портрет повинен був зайняти увесь аркуш, натомість зображена голова витає десь посеред білої порожнечі. Папір, що коштував їй тижневих заощаджень, тепер зіпсовано. Спочатку варто було принаймні накидати ескіз, а не братися до роботи з таким поспіхом.

      Іще кілька хвилин вона сидить сам на сам зі своїм малюнком і свічкою. Серце тріпоче, лялька не відводить погляду. Треба повернутися до ліжка, перш ніж її тут застануть.

      Натомість дівчина подається вперед і, не відриваючи очей від люстерка, присовує свічку ближче до себе. Вона не лойова, як зазвичай, а воскова, тихцем поцуплена з потайного сховку господині. Дівчина занурює пальці у гарячий віск, і він огортає їх, наче наперстки. Вона ковзає рукою крізь полум’я, перевіряючи, як довго їй вдасться зносити жар, допоки не відчуває, як вогонь обпалює волосинки на пальцях.

      Частина перша

      У цьому серці, безумовно, живе дещо нетлінне, а життя – щось більше, ніж сон.

Мері Волстонкрафт 1. Листи, написані у Швеції, Норвегії і Данії. 1796

      Прекрасне полонить нас назавжди.

      Зроста його чарівність, й від нужди

      Не потьмяніє, але знов дає

      Притулок нам, як ніч нас застає,

      Й солодкими всіх наділяє снами 2.

Джон Кітс. Ендиміон. 1818

      Крамниця старожитностей і цікавинок Сайласа Ріда

      Сайлас сидить за столом, тримаючи в руці опудало горлиці. Якби не важкі пориви його дихання, що раз по раз куйовдять пташине пір’я, то підвал був би спокійним і тихим, немов гробниця.

      Зосереджено працюючи, Сайлас закопилює губи, і в світлі лампи він зовсім не видається незугарним. У свої тридцять вісім чоловік іще зберіг густу чуприну, на якій нема й натяку на сивину. Він оглядається на стіни і цілі ряди скляних банок уздовж них. На кожній – приклеєна етикетка, а всередині – набряклі шматки законсервованих анатомічних препаратів. Роздуті тіла овець, змій, ящірок та кошенят туляться до стінок своїх скляних в’язниць.

      – Не сіпайся мені тут, мала мерзотнице! – бурмоче чоловік, підчіплюючи петельку і затягуючи дріт на пазурах пташки.

      Він любить розмовляти зі своїми творіннями, вигадувати історії про те, як вони опинилися на його столі. Обміркувавши безліч уявних сценаріїв для цієї голубки – то вона перешкоджала рухові барж на каналі, то гніздувалася на вітрилі «Одіссеї», – Сайлас зупинився на історії, що була йому до вподоби найбільше. Тож тепер він докоряє своїй супутниці за те, що вона начебто нападала на продавчинь настурції. Чоловік випускає пташку з рук, і вона нерухомо застигає на дерев’яній стійці.

      – Ось так! – вигукує він, відхилившись на спинку крісла та прибираючи волосся з очей. – Можливо, це стане тобі уроком, щоб більше не красти зелень із рук маленьких дівчаток.

      Сайлас задоволений цим замовленням, особливо зважаючи на те, що він так швидко впорався з останніми штрихами і закінчив усе ще зранку. Він певен того, що горлиця припаде художникові до смаку: птаха застигла в польоті, а її крила розпростерті у формі ідеальної літери «V», як і замовляли. Ба більше, Сайлас розжився на ще одне голубине серце, яке вкинув до котроїсь зі своїх пожовклих банок. Крихітна коричнева кулька тепер плаває у формальдегіді, чекаючи, поки якийсь знахар або аптекар дасть за неї кругленьку суму.

      Сайлас прибирає майстерню, витирає та розкладає свої інструменти. Зіп’явшись на середину драбини і тримаючи горлицю в руках, він штовхає ляду ліктем, як раптом десь внизу починає настирливо бриньчати дзвінок.

      Чоловік сподівається, що то Альбі прийшов у таку ранню пору, тож залишає пташку на комоді, а сам поспіхом перетинає майстерню, міркуючи, що ж цей малий приніс йому цього разу. Вся остання здобич хлопчика була відвертим мотлохом, і що далі – то гірше: червиві щури, старезні коти із проламаними черепами, навіть підбитий голуб без однієї лапи. («Та якби ви знали, пане, як то важко, бо ж усілякі лахмітники підбирають найкращий товар…») Щоб колекція Сайласа витримала перевірку часом, потрібно доповнити її чимось направду винятковим. Йому спадає на думку пекарня неподалік на вулиці Стренд, що ледь зводила кінці з кінцями, продаючи велетенські хлібини з непросіяного борошна, які годилися лише на підпору для дверей. Пекаря уже мали садити до в’язниці за борги, аж раптом він почав маринувати полуницю в цукрі й продавати по баночці. Це неабияк пішло на користь магазину і навіть прославило його у місцевих туристичних брошурах.

      Як на біду, Сайлас часто думає, що ось уже нарешті знайшов той унікальний, особливий екземпляр, проте тільки-но він завершує роботу, одразу ж поринає в безліч сумнівів,

1

Мері Волстонкрафт (1759—1797) – англійська письменниця, філософиня, феміністка XVIII ст. (Тут і далі – прим. перекл.).

2

Переклад з англійської Віктора Марача.