Погана. Хлои Эспозито

грошей.

      Тож я і його вбила.

      Ми вшилися до Лондона на «ламборґіні» Амброджо з двома мільйонами євро у валізі.

      Без жодного задоволення повідомляю вам: Ніно виявився помилкою.

      Коли ми дісталися до «Рітца», він украв машину. Украв ту довбану валізу.

      Я розумію, що, може, ніколи більше не побачу Ніно. Але якщо побачу, присягаюся вам: таке влаштую, що йому пекло раєм здасться.

Учора

      Неділя, 30 серпня 2015 рокуТоскана, Італія

      Я дивлюся на дорогу крізь підрожевлене вітрове скло. Асфальт потоком рідкої ртуті блищить у спекотному мареві. Здається, що ми пливемо, а не їдемо. Небо безкрає та неймовірно блакитне, блакитне, як очі Деміена Льюїса або форма італійської команди з регбі. Я ніколи ще не бачила такого блакитного неба – може, хіба що в кіно. Маслинові гаї, низки пагорбів, приголомшливий тосканський пейзаж, усе сліпучо-яскраве, ніби намальоване свіжою масляною фарбою, щойно вичавленою з тюбика.

      Гаряче шкіряне сидіння прилипає до моєї шкіри. Ці крихітні міні-шортики «Баленсіаґа» ледь вкривають мої губки. Униз від моєї шиї скочується крапля поту й ховається між моїми грудьми. Я ковтаю теплого «Просекко». Градусів сорок точно є.

      – Хочеш? – запитую я і простягаю Ніно пляшку.

      Він хитає головою:

      – Niente[5].

      Я міцно вчіплююсь у кермо й розглядаю свої пошарпані нігті. Мені потрібен манікюр. Ніжно-рожевий лак увесь облущився, а засохла кров під нігтями набула мерзотного іржаво-червоного кольору. Каблучка моєї сестри з розкішним діамантом блищить, мов крихітна бомба.

      По радіо співає Тейлор Свіфт, «Out of the Woods». Обожнюю цю пісню. Я додаю гучності й підспівую. Басова партія – суцільний секс. Я зиркаю на своє відображення в дзеркалі заднього огляду. Маю чудовий вигляд у сонцезахисних окулярах Бет від «Ґуччі». Я пасую до її одягу. Пасую до цього життя.

      Ніно простягає мені сигарету, і я видихаю дим.

      Тепер ми мчимо так швидко, що вже не пливемо, а летимо, на швидкості понад 180. Я дивлюся, як повзе стрілка на спідометрі, все швидше й швидше. ОЦЕ, БЛЯ, СПРАВЖНЄ ЖИТТЯ.

      Я натискаю кнопку клаксона, просто тому що можу.

      – Бетто, припини це нахуй.

      Бетта, Бетта, скрізь ця грьобана Бетта.

      Мене вже нудить від того, що я – своя власна сестра, але Ніно вірить, що я вдова його загиблого боса. Сказати йому, що я друга близнючка, означає ризикнути всім. Ризикнути своїм життям. Він може почати ставити складні запитання, типу чи я причетна до вбивства Амброджо. Краще залишатися Беттою. Краще не виходити з ролі.

      «Коли ти раз лиш вирішив збрехати – ще довго будеш брехні гаптувати»[6].

      Я справжнісінька чорна вдова.

      Ми прямуємо з Тоскани на північ. До озер і швейцарського кордону. Через Прованс, Бурґундію, Пікардію і, нарешті, до Лондона. Подалі від Таорміни. Подалі від моєї сестри. Від копів і численних трупів. Від провини. Страху. Безсонних ночей. Так. Багато. Смертей. Я витягаю руки над головою, обожнюю це приємне розслаблення в плечах

5

Не треба (іт.).

6

Вальтер Скотт, «Марміон».