Чорна Жоржина. Джеймс Эллрой

Елліс Лоу, – цього разу, швидше за все, провалиться, але є шанс знову її протягнути на виборах наступного року. Ми б…

      – Еллісе, перепрошую, – втрутився Ґрін і звернувся до мене: – Однією з причин майбутнього провалу проекту позики є те, що громадськість дуже незадоволена рівнем нашої роботи. Під час війни нам просто не вистачало рук, і деякі із працівників, яких ми тоді взяли, виявилися із гнильцею та зіпсували репутацію нам усім. Окрім того, після завершення війни в нас з’явилося до холери новачків, тоді як багато старих-добрих копів пішли у відставку. Для того, аби привабити кращих хлопців, нам необхідно перебудувати два відділки й запропонувати вищу ставку. Усе це коштує грошей, а в листопаді виборці нам їх не дадуть.

      Я почав розуміти, що до чого.

      – Це була ваша ідея, прокуроре, – заявив Маллой. – Скажіть йому.

      – Можу дати руку на відсіч, – промовив Лоу, – що ми можемо протягнути цю поправку в 47-му. Але ми повинні підвищити лояльність до поліції. Нам треба укріпити моральний дух усередині самої поліції, і тому необхідно вразити виборців нашими працівниками. Міцні білі боксери – це не абищо, Блайхерте. Ви це знаєте.

      – Це ми з тобою, так? – подивився я на Бланшара.

      Він підморгнув.

      – Вогонь і лід. Розкажіть йому решту, Еллісе.

      Лоу зморщився на таке фамільярне звертання, але продовжив:

      – Пропоную провести між вами поєдинок у десять раундів у спортивному залі Академії. Брейвен Даєр – мій близький друг, він розрекламує його у своїй газеті. Квитки зробимо по два долари за штуку, половина з поліцейських, половина з громадян. Виручка піде на благодійну програму для поліцейських. Потім створимо збірну поліції з боксу. Усі – міцні білі хлопці. Члени команди отримуватимуть один вихідний робочий день на тиждень, аби навчати дітей із неблагополучних родин прийомам самозахисту. Ну й максимальний розголос аж до виборів у 47-му.

      Усі дивилися на мене. Я зачаїв подих, очікуючи, що зараз пролунає пропозиція перейти у Відділ судових приставів. Коли ж ніхто нічого не сказав, я кинув косий погляд на Бланшара. Верхня частина його корпусу виглядала доволі брутально й потужно, але на животі вже були помітні жирові складки, до того ж, я був молодший, вищий і, напевно, швидший. Не встигнувши обдумати відмову, я сказав:

      – Я – за.

      Начальники зустріли моє рішення оплесками; Елліс Лоу вишкірився, як акула.

      – Дата – 29 жовтня, за тиждень до виборів, – сказав він. – І ви обидва можете використовувати спортзал Академії як вам заманеться. Десять раундів – це трохи забагато для боксерів, що давно не займалися, але коротший бій виглядатиме непристойно. Згодні?

      – Або виглядатимемо, як комуністи, – фиркнув Бланшар.

      Лоу знову продемонстрував акулячий вишкір.

      – Так, сер, – відповів я.

      Інспектор Маллой підняв фотокамеру.

      – А ну, синку, дивився, зараз звідси вилетить пташка, – процвірінькав він.

      Я встав і посміхнувся, не розтискаючи вуст; хлопнув спалах. У мене в очах закружляли