Внутрішня історія. Про це не говорять. Йаэль Адлер

mer Verlag, 2018. An imprint of Verlagsgruppe Droemer-Knaur GmbH & Co. KG

      © Thomas Duffé, фото авторки

      © Katja Spitzer, ілюстрації

      © Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2019

      © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2019

      Вступне слово

      Одного разу шляхетний наречений ставав навколішки перед своєю судженою, щоб запропонувати їй руку й серце. Та не встигло його коліно торкнутися землі, як пролунало гучне пукання. Молодому вельможі стало настільки соромно, що невдовзі він застрелився від сорому.

      Ця історія початку минулого століття, найімовірніше, правдива. Її можна прочитати в автобіографії польської авторки Маґдалени Самозванєц. Правда чи вигадка, та все ж: що доносить до нас ця розповідь? Добре вихований юнак порушив не лише напружену тишу романтичної миті, а й суспільне табу – голосно пукати в присутності дами, та ще й у такий важливий момент!

      Пукання як музичний супровід соціальної взаємодії не закріпилося й досі, якщо не враховувати спальні хлопців у школах-інтернатах. І все-таки сьогодні це явно не причина передчасно позбутися життя від своєї руки. Правда ж? Можливо, ми не вкорочуємо собі віку через якесь пукання, але серед нас, людей ХХІ століття, досі існує ціла купа табу. Ще малими дітьми ступаємо на поле напруження між забороненим і дозволеним, коли вчимося, що кака – це щось погане й воно тхне, але водночас заробляємо похвалу, коли наклали для мами чи тата гарненьку купку. Незрозумілим залишається лише той факт, чому ж не можна це коричневе золото використовувати як фарбу для малювання пальцем…

      На відміну від законів табу рідко розтлумачують чи документують. Це радше традиційні, прищеплені сім’єю та суспільством правила поведінки, яких слід дотримуватися без обговорення. Їхню силу не варто недооцінювати: табу можуть визначати наше життя і, відповідно, бути практичними, бо вони задають нам певні межі поведінки. Будьмо відвертими: іноді справді дуже приємно міркувати про те, що правильно, а що неправильно, що вважати пристойним, а що – ганебним.

      Проте нерідко табу обмежують, бо воно може – як під час невдалої шлюбної пропозиції – нести небезпеку для життя. Особливо тоді, коли йдеться про наше тіло – про гігієну, дивні нарости чи прищі, неприємні запахи й звуки, які іноді видає наше тіло, але які водночас можуть бути ознакою тяжкого захворювання. Особливо велике табу накладене майже на все, що стосується сексуальності. Хоча саме в цій галузі зроблено вже немало й деякі табу подолано, проте більшість із них і далі не втрачає твердих позицій. Багато табу походять із прадавніх часів. Так, багато людей століттями дотримуються суворого раціону, уникаючи свинини чи іншої «нечистої» їжі. Бувають люди, які не тиснуть руки представникам іншої статі, а в деяких куточках світу жінок обмежують під час менструацій. Про секс під час цієї фази в певних культурах годі й думати. Одні люди ніколи не проковтнуть сперму, інші бояться оголюватись і заливаються рум’янцем, коли по телевізору показують пару, яка цілується. Деякі мають проблеми з волосяним покривом тіла або ж безупинно миються, бо почувають себе брудними й женуться за особливою чистотою.

      Можливо, деякі табу протрималися так довго, бо без них не було б так цікаво їх порушувати. Піднятий вказівний палець десь у наших головах, який застерігає «так непристойно, непристойно», водночас надає нам поштовху, коли голосно та провокативно відригуємо за столом чи виходимо з дому без спідньої білизни.

      У вас, можливо, вже виникло запитання, чому дерматологиня та венерологиня пише про конфузи, незручності чи табу, пов’язані з тілом. Власне кажучи, табу на моїх прийомах – це «мій щоденний хліб». У книжці «Зовнішня історія. Що приховує шкіра» я пишу про те, наскільки шкіра переплетена з усім довкола та всередині нас. При цьому я порушую багато тем із позначкою «Табу». Оскільки ж людина складається не лише зі шкіри, то й постає потреба повноцінного розгляду цих питань.

      І хоч я лікарка, ніщо людське мені не чуже[1]. Однак щодня в себе в лікарні зустрічаю людей, які сильно відчужуються – від себе, від свого тіла, своєї психіки. Люди, які довгий час тихо страждають, соромляться і… мовчать. Ідеться про висипку на шкірі в інтимних місцях, про свербіж попи, підозру на захворювання, що передається статевим шляхом, чи проблеми в ліжку. Про запахи тіла, метеоризм і закреп, про надмірний ріст волосся чи грибок ніг. Один із моїх пацієнтів місяцями обходив стороною сауни та басейни, бо його пальці на ногах мали «такий дивний» вигляд. Інший постійно відмовлявся від сніданку «після цього»: він нарешті познайомився з класною жінкою та закохався до нестями. Попри це ніч за ніччю після любовного акту він полишав її квартиру – у панічному страху замість того, щоб поринути біля своєї нової пристрасті в глибокий посткоїтальний сон. Бо під час сну його язик перекривав глотку і він міг голосно захропіти. Не дуже романтично і ще менше – сексуально, вважав він.

      Чому ж тоді люди на такий тривалий час відкладають візит до лікаря? Відповіді мало чим відрізняються: «Мені соромно, я не можу про це говорити», «Я боявся/лася свого діагнозу». Чи: «Я думав/ла, що це мине саме собою…» Такі думки щодо пікантних тем виникають у багатьох

1

Алюзія на крилатий латинський вислів авторства Теренція: Homo sum, humani nihil a me alienum puto («Я людина, і ніщо людське, гадаю, мені не чуже»). (Тут і далі прим. перекл.)