Самотність у Мережі. Януш Вишневский

заздрять їй, що має такого. Як далеко вона могла б зайти, щоб відчути щось більше, ніж тільки те давно забуте тремтіння, коли знову хтось цілує її волосся, заплющуючи при тому очі? Її чоловік давно вже не цілує її волосся, він такий… такий страшенно передбачуваний.

      Віднедавна вона думала про це дуже часто. І переважно з неспокоєм. Ні, не те, щоб усе зробилося буденним. Не аж так. Але зник цей потяг. Розпорошився десь у буднях. Усе охололо. Зрідка лише розігрівалося, на хвилину. У першу ніч після її або його повернення з якогось довшого виїзду, після сліз і сварки, яку вони вирішували закінчити в ліжку, після алкоголю або після запашних листків, спалених на вечірках, на чужих ліжках у відпустці, на чужих підлогах, біля чужих стін або в чужих машинах.

      Це постійно було. Скажімо, бувало. Але без тієї дикості. Тієї містичної тантри на початку. Того ненаситу. Того голоду, який спричиняв те, що на саму лише думку про нього кров, шумуючи, відпливала вниз як шалена, і, як на замовлення, з’являлася вологість. Ні! Цього вже давно не було. Ані після вина, ані після листя, ані навіть на паркінгу при автостраді, куди він з’їхав, коли, повертаючись якоїсь ночі з котроїсь вечірки і незважаючи на те, що їдуть несамовито швидко, вона просунула – так якось найшло на неї під впливом музики в радіо – голову під його руки на кермі й почала розщіпати ремінь його штанів.

      Це напевно через доступність. Усе було на віддалі витягнутої руки. Нічого не треба було добиватись. Знали кожен свій волосок, кожен можливий запах, кожен можливий смак шкіри і сухої, і вологої. Відомі були всі закамарки тіл, передчували всі зітхання, передбачували всілякі реакції і повірили вже давно в усі признання. Декотрі час від часу повторювались. Але вже не справляли враження. Вони просто належали до сценарію.

      Останнім часом їй здавалося, що секс із нею для її чоловіка має настрій – як взагалі їй могло таке спасти на думку?! – католицької меси. Просто піти, ні над чим не замислюватись – і знову маєш спокій на цілий тиждень.

      Може, так воно у всіх? Чи можуть двоє дико бажати одне одного, коли знаються кільканадцять років і коли бачилося, як інший кричить, блює, хропе, пісяє і залишає брудну туалетну мушлю?

      А може, це не аж таке важливе? Може, воно потрібне лише на початку? Може, найважливішим не є хотіти лягти з кимось у ліжко, але хотіти встати зранку наступного дня і заварити одне одному чаю?

      – Чи я зробив щось лихе? – це Жан вирвав її із задуми.

      – Я ще не знаю, – відповіла з вимушеним усміхом. – Вибач на хвильку. Я зараз повернуся.

      У туалеті вона витягнула з торбинки помаду. Дивлячись у дзеркало, сказала до себе:

      – Завтра перед тобою довга дорога.

      Почала малювати губи.

      – І чоловіка також маєш, – додала, погрожуючи пальцем своєму відображенню в дзеркалі.

      Вона вийшла з туалету. Проходячи біля рецепції, почула, як якийсь чоловік, стоячи до неї плечима, вимовляє реєстраторці по літерах своє ім’я:

      – Я-к-у-б…

      Її вже не цікавило, що «станеться далі».