Чорт зна що. У кігтях Хапуна. Антология

по морях, скелі розторощував, бурі зривав, коли виринув з Несамовитого Озера – виломив сто двадцять скель із гребеня Говірлі, з корінем змів ліси у Дзимброні, на роздоріжжях змішався з радісним ревом.

      Задрижали перший раз гуцули і розпука шарпнула їх серцями. Мов здеревілий, стояв Юра. Розшалілий танок реготу Арідника схаменув його. Він впав на землю та, повзучи серед густої трави, підліз до горючого шувару і запалив від нього наборзі скручений з сухої хвої смолоскип, опісля одним скоком опинився в потайнику.

      І нагло вчув Арідник, що кайдани, які розвільнювалися, знову цупко вхопили його у свої могутні кліщі.

      Радісний регіт завмер на його здивованій і викривленій пащі.

      І гуцули стрепенулися. Вчули, що ще не надходить їм заглада, і їх серця взялися знову полум’ям Вічної Ватри.

      Спокуси бісівські

      Змагання святих із бісами – улюблена тема давньої житійної літератури. Фактично саме ці оповіді й належать до наймоторошніших зі всього масиву української літератури про чорта. У середні віки чорт навівав жах, який з успіхом роздмухувала церква. Сотні тисяч людей у тодішній Європі божилися, що бачили диявола на власні очі. Абсолютно реальним був диявол для святих подвижників і пустельників. Навіть у пізніші часи сатана сприймався як непомильна дійсність, постаючи в образі єретиків і представників ворожих релігійних напрямків.

      Православні отці церкви в полемічному запалі слугами сатани називали уніатів і католиків, а Папу Римського – самим антихристом. Але й католики не залишалися в боргу і тими самими епітетами хрестили православних та протестантів. Пов’язаність із дияволом приписувалося в Україні та Польщі різним народам – євреям, циганам, німцям. У церковній пропаганді, адресованій простолюду, на першому плані фігурували контакти іновірців з сатаною. Лютера найчастіше називали сином диявола, а синоди іновірців називали пекельними сеймами. Диявол і єретизм стали пропагандовим кліше, яке також вживалося в церковній іконографії.

      Найбільшої слави здобули отці церкви раннього періоду християнства, які поруч із давньоукраїнськими святими мужньо йшли на прю з дияволом і своїм прикладом демонстрували, що диявола таки можна побороти. Житія святих і пустельників – це опис героїчних змагань побожних людей з бісами за допомогою молитов, постів, незвичних обрядів. Ці описи вражаючих диявольських вибриків були надзвичайно популярні і часто переписувалися та розповсюджувалися в народі. Не дарма жартували: «Ми не святі, щоб до нас чорти ходили» (О. Стороженко «Мірошник»).

      У народних оповідках рідко можна натрапити на якусь моторошну історію про чорта. Народ скептично ставився до зображень чорта на іконах і мав про це свою думку: не такий страшний чорт, як його малюють. З цим не погоджувалися давні письменники, чиї описи зовнішності диявола вражають уяву. Поет XVII ст. Климентій Зіновіїв у вірші «О врагу душевнім, яко не таким він є, як іконописці єго зображають» писав:

      Подібно правду люди визнавують:

      Же