Промінь. Марина и Сергей Дяченко

ліг на диван, що рідко міг собі дозволити, і став дивитися серіал про казково-середньовічні підступи, страти, інтриги та інші розваги. Прийшла собака, Джекі, і вмостилася поруч. Денис дивився на екран, але встежити за дією ніяк не міг: раз по раз перестрибував на думки про дев’ятирічного брата. А що, як перелом відкритий, і гостра кістка стирчить з-під шкіри? А що, як дитина так усе життя й кульгатиме?!

      Мама дзвонила щопівгодини. Колі дали знеболювальне в пункті невідкладної допомоги, зробили рентген, наклали лангету, вселили надію – все буде добре. Мама теж заспокоїлася, перестала голосно сміятися й похмуро жартувати, обіцяла, що ввечері вони відсвяткують Денисів день народження у вузькому сімейному колі, зате затишно й весело.

      Потім дзвінків не було цілу годину. Потім Денис відповів на виклик – і не впізнав її голосу. Вона кричала в трубку – надривно, панічно.

      – Не виходь з дому, чуєш?! Я викликала поліцію, вони будуть через десять хвилин…

      – Поліцію?!

      – Ден, нікому не відчиняй двері! Навіть поліцейським! Чекай мене…

      – Що сталося?!

      Обрив зв’язку. Джекі чхнула й подивилася на Дениса з подивом.

      Він сидів на дивані з телефоном у руках. У ньому прокинувся забутий, уже майже подоланий страх. Той особливий жах, коли не знаєш, чого конкретно боятися. Коли не розумієш, що відбувається, просто тонеш у реальності, як у пастці мурашиного лева.

      Знову телефонний дзвінок. Номер не визначився. Денис вирішив не відповідати. Його телефон дзвонив простим стародавнім дзвінком, як телефонні предки півстоліття тому: дзень. Дзень. Потім дзвінки обірвалися.

      Удалині почулася поліцейська сирена. Дедалі ближче. У каліфорнійських сирен особлива істерична інтонація – вони репетують так, наче рятувати вже нікого, все пропало. Відлунювало аж у стінах сусідських будинків. На вузькій вулиці поліцейські машини влаштують затор… що подумають сусіди? А головне, що Денис скаже поліцейським?!

      Знову дзвінок з невизначеного номера. А що, як у мами розбився телефон, і це передзвонює з чужого телефону – мама? Алло?

      – З днем народження, Денисе, – сказав знайомий голос. – Це я, твій старий ідіот.

* * *

      Поліцейські простовбичили півгодини у дворі, перегородивши машинами вулицю. Потім приїхала мама: «Я його бачила, бачила! Він з’явився до мене й сказав, що забере мого сина!»

      Коля, блідий, сидів у вітальні й дивився мультики, поки Оля, теж бліда, носила йому з кухні воду, чай, полуниці, шоколадки й суворо заборонені чіпси. Гіпсова лангета на нозі в Колі була оздоблена персонажами з «Губки Боба».

      Поліцейські ставили запитання. Денис чув голоси крізь дзвін у вухах – йому здавалося, що все це не насправді.

      – Він тобі дзвонив?

      – Так. Номер не визначався.

      Вони дослідили Денисів телефон: у пам’яті не збереглося жодних викликів, крім маминих.

      – …він дзвонив, я не брешу! Він сказав, що забере мене…

      Приїхав з роботи батько. Мама поїхала з поліцейськими у відділок: їй не вірили. Не штрафували за неправдивий виклик,