Чужі сни. Ян Валетов

Але за ті кілька секунд, що знадобилися Кірі Давидовій, аби перетнути простір між ліфтом і всюдиходом, вона встигла зіщулитися разів зо два, втягнути голову в плечі та щільніше загорнути парку. Мороз, що причаївся за дверима, встромив у неї шорстке крижане жало, продираючи до самісіньких кісток. Він був терплячий, нещадний і нікуди не дівався – завжди жив на вулиці, десь поблизу, чекаючи необережну жертву.

      Кіра ковзнула на сидіння й увімкнула двигун. Всюдихід, вітаючись із господинею, моргнув приладовою дошкою (стрілки описали вітальне коло по ожилих після нічного сну циферблатах і стали вертикально), від’єднався від системи підігріву та під задоволене бурчання пропелерів наддуву піднявся над підлогою паркінгу. Невелика приземкувата машина зависла на повітряній подушці, готова вирушити в дорогу. Залишалося тільки підняти плиту воріт і прокотитися по пандусу, що веде назовні, але Кіра завмерла, не наважуючись це зробити. Покинути будинок і пірнути у круговерть бурхливої хуртовини не здавалось їй такою вже вдалою думкою. Вона б воліла узагалі нікуди не їхати, але майбутня коротка подорож від її квартири до Центру була неминучою, як ніч або старість.

      Коли недільного заметільного ранку, в вихідний, який Кіра мала намір провести в ліжку, і до того ж не на самоті, її життя порушується дзвінком службового комунікатора, номер якого відомий лише трьом людям на всьому білому світі, це означає одне: має бути джамп.

      Обчислювачі видали результат, точку визначено, час розраховано до секунди і сперечатися просто нема коли. Нікого в світі не хвилює, що на кухні лишився недоїдений салат, що відкоркувати вино вони з Данилом так і не встигли, що сандалові свічки (так, банально, низькопробно, але Кіра полюбляла приймати ванну при свічках!) так і залишаться незасвіченими…

      Вона давно знала: не можна будувати плани. Ні на вихідні, ні на відпустку. Ніколи. Прокляті гени джампера! Довелося ж із ними народитися. Довелося ж потрапити на замітку хлопцям із Центру і стати тим, ким вона стала. Джампер – це не професія, це доля, біс би її…

      Зараз, коли всі нормальні городяни займаються своїми дрібними справами, коли хуртовина вже кружляє свій танець на вулицях, у провулках і дворах Сантауна, до будівлі Центру з усіх боків підтягуються люди: техніки, зброярі, лікарі і хлопці з її джамп-групи. Усі вони, від високолобого обчислювача-теоретика до останнього техніка, у якого навіть у ніздрях силіконове мастило і графітовий пил, їдуть рятувати, блядь, людство, хоча ніхто не знає, чи можна таким шляхом його врятувати.

      І, найголовніше, чи треба його рятувати? – подумала Кіра зі злістю, виводячи сноумобіль на естакаду. – Хіба це життя? Ховаємось, як щури, в норах, виритих ближче до термальних вод, ростимо гідропонне несмачне їдло під штучними сонцями, вічно в шмарклях, вічно замерзлі. Півроку літо – це, як жартує Данило, та пора року, коли сеча застигає, розтікаючись по землі, півроку зима – це коли сеча замерзає ще у повітрі. Нормальна людина різниці не помітить – їй просто весь час холодно.

      Якби не лікарі з їхніми ліками та не вчені, які придумали метод акумулювання геотермальної