Курячий бульйон для душі. Думай позитивно. 101 історія, що мотивує. Джек Кэнфилд

мої заощадження протримають нас якийсь час, але я все життя працювала повний робочий день і не знала, за що візьмуся, втративши роботу. Вона ідентифікувала мене – ким я була й ким себе визначала. Я була лідерка й відчувала, що я чудова лідерка. Ким я буду, коли це заберуть від мене?

      Перші кілька днів після того, як моя робота скінчилася, я не хотіла вилазити з ліжка. Перед чоловіком і дітьми я мала хвацький вигляд, але на самоті вешталася будинком, не знаючи насправді, що робити. Після безперервних двадцяти п’яти років роботи я була загублена. Я надсилала свої резюме, але через економічну ситуацію вакансій у моїй сфері було вкрай мало. Здавалося, що я довго сидітиму без роботи, тож не знала, як розпорядитися своїм новим вільним часом.

      Одного дня, посидівши й пожалівши себе, я увімкнула телевізор і побачила програму про групу місіонерів, яка допомагає дітям і людям, що потерпають через голод, у всьому світі. Я відчула провину, бо знала, що, хоч і втратила роботу, у нас щовечора вдосталь хорошої здорової їжі на столі. Слова учасниці місіонерської групи, здавалося, були спрямовані особисто до мене: вона говорила глядачам, що «найкращий шлях бути щасливим і забути про власні проблеми – це допомагати іншим».

      Присоромлена, я зрозуміла, що втопала в жалю до себе, тоді як маю бути вдячна за коханого чоловіка, чудових дітей, родину та друзів, яким я потрібна. Я можу й далі зосереджуватися на тому, що втратила, і бути нещасною або можу радіти тому, що маю, і робити щасливими інших.

      Я вирішила підвестися, вдягнутися і приготувати чудову вечерю для родини. Мені завжди подобалося готувати, навчаючись у мами й бабусь – чудових кухарок із Півдня, які розповідали мені свої секрети. Також я подумала, що можу зготувати трохи їжі для наших сусідів-пенсіонерів, зробивши їхній день яскравішим.

      Я почала змішувати інгредієнти, мугикаючи собі під ніс під час готування. Я знову почувалася, як давнішня «я». Саме тоді одна з моїх доньок зайшла на кухню й запитала, чи може вона допомогти мені з вечерею. Ми перемішували, просіювали, підливали й пекли – і приготували вечерю разом. Ми сміялися, розмовляли й ділилися історіями. Я розповіла доньці, як мама й бабусі дозволяли мені допомагати їм готувати, коли я була маленька, і що досі користуюся багатьма з їхніх рецептів. Я забула про свій смуток, і, коли ми накрили стіл для решти родини, то пишалися смачнючою вечерею, яку приготували, і грілися в отриманих компліментах.

      Після вечері, миючи посуд, я зрозуміла, що ніколи не навчала своїх дітей готувати. Я так була заклопотана кар’єрою в бізнесі, що не знаходила часу, щоб показати їм, як створювати неперевершені страви, яких навчилася змалку й замолоду. Я завжди готувала для родини, але не давала їм дарунку, яким сама була наділена, – навчити їх готувати їжу для своїх близьких. Це засмутило мене, тому я вирішила, що використаю свій раптовий вільний час, щоб усе змінити.

      Наступного ранку я повідомила родині, що збираюся почати кулінарні