Сліпий годинникар. Як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті. Річард Докінз

об’єкти на кшталт зірок складаються з доволі обмеженого набору частин, організованих більш або менш випадковим чином. Поведінка фізичних, небіологічних об’єктів є настільки простою, що для її опису можна використовувати математичну мову, через що книжки з фізики й повні математики.

      Книжки з фізики можуть бути складними, але, подібно до автівок і комп’ютерів, вони є похідними від біологічних об’єктів – людських мізків. Об’єкти та явища, які описує та чи інша праця з фізики, є простішими за одну-єдину клітину тіла її автора. А цей автор складається з трильйонів таких клітин, багато з яких відрізняються одна від одної та організовані за допомогою складної архітектури й точного проектування в робочу машину, здатну написати книжку. (Як і всі інші одиниці вимірювання, трильйони у мене американські: один американський трильйон – це мільйон мільйонів; американський мільярд – це тисяча мільйонів.) Наші мізки підготовлені до роботи з крайніми випадками складності не краще, ніж із крайніми випадками розміру та іншими крайніми випадками складності у фізиці. Ніхто поки що не винайшов математичної мови для опису загальної структури та поведінки такого об’єкта, як фізик чи хоча б одна з його клітин. Ми здатні осягнути лише деякі загальні принципи, що пояснюють функціонування живих організмів і те, чому вони взагалі існують.

      З цього ми й почали. Ми хотіли знати, чому ми (і всі інші складні об’єкти) існуємо. І тепер ми можемо в загальних рисах відповісти на це запитання, навіть попри свою нездатність осягнути деталі самої цієї складності. Якщо вдатися до аналогії, більшість із нас не розуміють у деталях, як працює авіалайнер. Можливо, його виробники також не осягнули цього до кінця: фахівці з двигунів не розуміють у деталях конструкції крил, а фахівці з крил мають доволі розпливчасте уявлення про двигуни. Більше того, навіть фахівці з крил не розуміють крил із повною математичною точністю: вони можуть передбачити, як крило поводитиметься в умовах турбуленції, лише випробувавши модель в аеродинамічній трубі чи за допомогою комп’ютерного моделювання – приблизно так, як робить біолог, вивчаючи певну тварину. Але хоч би як кепсько ми зналися на тому, як працює авіалайнер, ми всі розуміємо, завдяки якому загальному процесу він почав своє існування. Він був задуманий людьми на креслярських дошках. Потім інші люди виготовили за цими кресленнями деталі, після чого ще більше людей (за допомогою машин, спроектованих людьми) скрутили, склепали, зварили чи склеїли ці деталі разом, установивши кожну на відповідному місці. Процес, завдяки якому авіалайнер почав своє існування, не є фундаментально таємничим для нас, бо його побудували люди. Систематичне з’єднання разом частин згідно з певним задумом є чимось таким, що ми знаємо й розуміємо, бо випробували це самі, хоча б на прикладі дитячого конструктора.

      А як щодо наших власних тіл? Кожен із нас є машиною на кшталт авіалайнера, тільки