Усе від А до Я. Дебби Джонсон

– говорить вона діловим тоном. – А що буде з нами, коли ти вирушиш на небеса?

      Андреа стає на коліна на потріскану бруківку і обіймає обох дівчаток. Вона відчуває, як її обхоплюють їхні тоненькі рученята, і стискає настільки міцно, наскільки можна це зробити, не поламавши їм ребра. Так, ніби не хоче відпускати їх ніколи-ніколи.

      – Ох, донечко, не хвилюйся щодо цього. Мине ще багато часу, доки ваша матуся вирушить на небеса.

      Вона випускає їх з обіймів, але досі ще стоїть на колінах, тож її очі і очі дітей перебувають на одному рівні. Одну руку Андреа тримає на плечі однієї доньки, а іншу – на плечі іншої. Вона вдивляється в їхні обличчя і бачить, як Поппі міцно стискає руку Роуз; бачить їхню силу, їхню красу і їхній потенціал. Як їй удалося народити два таких досконалих створіння?

      – І навіть тоді, коли я піду, – додає вона, заспокійливо посміхаючись до них обох, – ви завжди будете одна в одної.

      Глава 2

      Наш час

      – Люба моя, я розумію, що ти хочеш зіграти Скарлетт О’Хара, яка помирає, але в цих сережках ти більше подібна на Пат Бутчер, яка їде з Квін Вік у чорному таксі.

      Льюїс сидить на краю ліжка і намагається ігнорувати прилади, дроти та моторошну стійку для крапельниці. Його трохи нудить від запаху. Запах лікарні не сплутаєш ні з чим: це огидна суміш зі смерті та засобів для дезінфекції.

      Він чує, як медсестри за дверима теревенять про те, як вони погуляли вихідними, і його охоплює страшенно нецивілізоване бажання придушити їх, щоб вони замовкли. Він усвідомлює, що неправий, – бачить Бог, якщо хтось і має провадити життєствердні балачки, то це саме ті, хто піклуються про вмираючих. Але все одно, дещиця поваги не була б зайвою.

      Андреа вдається копнути Льюїса, хоча він цього майже не відчуває – вона дуже слабка, а його зад добре захищений жиром. Це немов мушка кусає тиранозавра. Він гладить її ступню крізь зелену ковдру і посміхається.

      – Ненавиджу тебе, – каже вона, – усім серцем.

      – Обережно, люба моя, – відповідає він, помітивши, що вона знімає кричущі сережки-крапельки тремтячими руками. – Ти можеш склеїти ласти будь-якої миті. Невже тобі справді б хотілося, щоб це були твої останні слова?

      – Ні, – відповідає вона, кидаючи сережки вниз і не помічаючи того, як фальшиві рубіни стукаються об підлогу, а тоді одна закочується під ліжко, а інша зупиняється під тумбочкою. – Якщо це мої останні слова, то я скажу: «Ненавиджу тебе всім серцем, падло ти таке!» То що, готовий? Як світло? Серйозно, вони могли б подбати про освітлення більш ретельно, чи не так? Підібрати м’якші світильники замість цих… флуоресцентних?

      – Подбати про освітлення? У лікарні? Гадаю, вони зайняті важливішими речами.

      – Ха! Я вже дійшла до тієї межі, на якій ніщо не може бути важливішим. Світло все змінює, розумієш. Як того разу, на зйомках з Джоном Неттлзом…

      – Господи! – вигукує Льюїс, схоплюється на ноги в черевиках 47-го розміру і театрально змахує руками в жесті, що частково означає благання, а частково – капітуляцію.