Воно (кінообкладинка). Стивен Кинг

моя, – промовив він. – Це моя провина.

      Вона пригорнулася до нього, намацала, вхопила в обійми.

      – Не будь дурником, – сказала вона.

      Але серце в ній билося швидко – занадто швидко. Не тільки в тім була справа, що він її налякав; справа була в тому, що він немов зазирнув до її мозку й прочитав потайну впевненість, яку вона там ховала, але сама не знала про неї до ось цієї миті. Бездовідно-безпідставно вона відчувала – знала, – що він правий. Щось тут було негаразд, і це було не в ній. Це було в ньому. Щось таке в ньому.

      – Не будь таким йолопом, – прошепотіла вона люто йому в плече.

      Він злегка пітнів, і раптом їй стало зрозуміло, що він настраханий. Той страх надходив від нього холодними хвилями; лежати голою з ним раптом стало немов лежати голою перед відчиненим холодильником.

      – Я не йолоп і не дурник, – промовив він тим самим голосом, що був на позір безбарвним, але крізь задавлені сльози, – і ти це знаєш. Це я винен. Але я не знаю чому.

      – Ти не можеш нічого такого знати, – голос її лунав різким, сварливо, як голос її матері, коли тій було лячно.

      І навіть сварячи його, вона тіпнулася всім тілом, стрепенувшись, мов батіг. Стенлі відчув це й ще міцніше обняв її.

      – Інколи, – сказав він, – інколи мені здається, я розумію чому. Інколи мені сниться сон, поганий сон, і я прокидаюся і думаю: «Нарешті я зрозумів. Нарешті я зрозумів, що не так». Не лише про те, чому ти не можеш завагітніти, а все. Про все, що є поганого в моєму житті.

      – Стенлі, нема нічого поганого в твоєму житті!

      – Я не маю на увазі зсередини, – сказав він. – Зсередини все чудово. Я кажу про зовнішнє. Дещо, що мусить скінчитися, але не кінчається. Я прокидаюся з тих сновидінь і думаю: «Усе моє приємне життя було не чим іншим, як лише центром якоїсь бурі, якої я не розумію». Я боюся. А потім воно просто… зникає. Як і годиться сновидінням.

      Вона знала, що Стен іноді спить тривожно. З півдесятка разів траплялося, що він будив її своїми стогонами й сіпанням. Імовірно, були й інші випадки таких його безпросвітних інтерлюдій, коли вона не прокидалася. Коли б вона не горнулась до нього, не питалася в нього, він відповідав однаково: «Я не можу згадати». Потім він тягнувся по свої сигарети й курив, сидячи в ліжку, чекаючи, поки рештки того сновидіння височаться крізь його пори, немов дурний піт.

      Дітей так і не було. У вечір 28 травня 1985 – у вечір ванни – їхні батьки з обох боків всією компанією так само чекали на статуси бабусь і дідусів. Та особлива кімната так само залишалася особливою кімнатою: «Стейфрі-максі» і «Стейфрі-міні» так само займали своє звичне місце у шафці під мийкою у ванній кімнаті; «кардинал» так само відвідував Патті з місячними візитами. Її мати, заклопотана власними справами, але не цілком випускаючи з уваги страждання своєї дочки, припинила питати про це й у своїх листах, і під час візитів Патті зі Стеном до Нью-Йорка, який вони відвідували двічі на рік. Не було більше гумористичних зауважень щодо того, чи достатньо приймають вони вітаміну Е