Останній спадок. Андрій Новік

мовчки підняв його, всадовив на плечі й пішов до кухні викладати продукти. Кілька днів ми із сином харчувалися самими напівфабрикатами: єдиним, що я вмів виліпити власноруч і придатне до споживання, був омлет із порізаними на дрібні шматочки сосисками. Іноді, якщо підверталося під руку, то й приправлений спеціями. Лука часто жартував, прохаючи приготувати йому мій фірмовий чай – простий чорний пакетований чай.

      – Ну? – Лука міцно вхопив мої вуха та щосили потягнув назад.

      Ті вмить побуряковіли, а я від болю кашлем випорснув повітря з легень. Потому взяв Луку за ногу, стягнув його з пліч і, тримаючи у підвішеному стані, трусонув ним, як мішком зі сміттям. Хлопчина розсікав повітря розмахами рук і шалено реготав. За мить, обхопивши обидві його ноги, я почав пропелером крутити малого навколо себе. У моїх руках хлопчак мав вигляд маріонетки, не здатної й до найменшого опору.

      – Пус…и ме…е! – Слова Луки нерозбірливо вихоплювалися із суміші сміху й крику.

      – Бо що? – Я знову трусонув малого.

      Лука, усе ще теліпаючись і метеляючи кінцівками, мов довготелеса лялька, намагався прибрати впевненого та переможного вигляду.

      – Ро…ітну е…бе …ечем, – Від теліпання слова хлопчика вібрували сильними перепадами в голосних.

      Нога Луки поволі вислизала з моєї долоні, коли я перехопив обома руками його тіло й обережно вклав спиною на підлогу. Хлопчак одразу заходився пригладжувати скуйовджене волосся, поволі вгамовуючи важкий подих. Груди здіймалися та опускалися дедалі повільніше, а обличчя заливала червона фарба.

      – Що ти там пробулькав? – поглядом обвів синові щоки й обслинені губи.

      – Пограймося! В Артура. Я тобі покажу!

      – Серйозно? Ти? Пф.

      – Я тобі покажу! – Лука обурився й спробував щосили лупнути кулачком мені по нозі (скидалося на те, що перекачана в тренажерці пір’їнка вирішила погратися в альфа-самця).

      Хлопчик надув щоки, демонструючи, що розсердився. Я ж, не зронивши більше жодного слова, підійшов до столу, врізав три скибки хліба – одну синові й дві собі – та намастив польським шоколадним маслом (дешевий варіант Nutella подобався синові так, що він налітав на нього, мов на різдвяні подарунки).

      – Я Артур, ти дідуган. – Малий поглядом силкувався повернути мене в розмову та підкорити своїй волі: пір’їнка перетворювалася на Йоду, що поглядом вирішив пересунути корабель.

      – Але пообіцяй мені, – мовив я грубо та гучно, запихаючи до рота його ж сандвіч, – навчитися робити канапки.

      – Як?

      – Ну ти ж у нас дорослий, дужий, могутній. Вигадай щось, – підморгнув я йому й злегенька махнув головою на сходи. – Домовилися?

      Лука на радощах засяяв і затупав ногами. Потім ми бігли вітальнею до сходів, перестрибували сходинки через одну так, ніби ця гра мала бути для нас останньою, доки не опинилися в довгому коридорі з мовчазними темними дверима до кімнат з обох його боків. Нам потрібна була остання праворуч – величезна кімната фантазій.