Політ ворона. Доля отамана. Ганна Ткаченко

попереду всіх. Уже тоді, знаючи блискавичну реакцію малого бешкетника, міцно тримала його рученята, щоб не вихопив хреста в священика чи не вибив чашу, коли той ставав просто перед ними. Коли геть терпіння бракло, на декілька хвилин передавала дитину Мусієві, бо відчуваючи батькову слабинку, він одразу починав знімати косинки з прихожанок та переспівувати хор, чим смішив усіх присутніх.

      Декілька разів навіть додому збиралася, уже й у двір виходила і до хвіртки прямувала, та пригадавши Карпові слова, щоразу повертала назад. Тож коли знову пробралася наперед, отець Сергій забрав його в олтар, обніс навколо великого престолу, на якому під час Літургії здійснюється таїнство – хліб і вино перетворюються в тіло і кров Господні, а потім причастив першим. Після служби додому поверталися задоволені, немовби вони з Мусієм зробили дуже важливу справу. Але, наблизившись до свого двору, спинилися посеред дороги – під їхнім плетеним тином стояв дід Карпо з гнідим конем, боки якого аж виблискували на сонці.

      – Не віддам! – раптом спохопилася Настя, неначе зараз мала проводжати сина в далеку дорогу, де на полі бою вирішувалася його доля – жити чи померти.

      Бачачи, що Мусій не зробить усе як годиться, Карпо сам підійшов і простяг до дитини свої зашкарублі руки. За мить посадив малого Гриця на коня так вправно, ніби не раз тренувався. Коли кінь застриг вухами і ступив крок уперед, мати аж скрикнула, але манюсінький вершник умить схопився за кінську гриву і сидів так, неначе теж тренувався давненько.

      – Ось так, Насте! – у діда Карпа аж очі вологими стали. – Не просто воїн у тебе виросте, а… – старий так розхвилювався, що й не доказав. Намагався схопити малого під руки, щоб зняти з коня, але дитя так учепилося в гриву, що довелося Мусію розгинати його цупкенькі пальці. Після того дід високо підняв хлопчика, а той, вириваючись із усієї сили, кричав і тягнув рученята до Гнідого.

      – Ось так, Насте! – знову повторив Карпо, тільки тепер зі щасливою усмішкою на вустах, якої в нього ніхто ніколи не бачив. – Не простий воїн, а О-ТА-МАН! – проказав так голосно, неначе повідомляв великій громаді.

      – О, Господи! – Настя ще дужче притиснула до себе таке рідне дитятко.

      – А ти, Мусію, завтра зранку зробиш для Грицика ліжечко з високими бортиками, щоб він звідти не вискочив, ще й маленьке віконце з одного боку виріжеш, щоб вранішнє сонце світило просто на його личко.

      Після таких наказів дід, зітхнувши з полегшенням, пошкутильгав додому, а Мусій та Настя ще якусь мить стояли, ошелешені почутим. Прийшовши до тями, розсміялися й пішли до хати. Та все-таки наступний день Мусій розпочав з того, що поліз на горище шукати суху дошку.

      2

      Бігає дитя по двору без спочинку, а між ногами дерев’яна паличка, на яку настромлене щось продовгувате, погано витесане, а проте схоже на кінську голову. Маля покрикує на того коня та час від часу хльоскає його невеличкою лозиною. А личко так сяє, що й очі від нього відвести не можна. Поглядає на нього дід Карпо, який аж помолодшав останнім часом, та все бубонить