Блокбастер. Зоран Жмирич

Не знаю вкотре вже згадав фразу командира бригади Кватерника: «Нормальна людина в ненормальних умовах поводиться ненормально».

      – Хлопці, послухайте мене…

      Шиме тримався спокійно, наче вже безліч разів опинявся в таких ситуаціях. Правда ж була в тому, що Шиме взагалі не був спокійний, але, на відміну від інших, у непростих ситуаціях умів міркувати розважливо. Дивлячись на нього, можна було подумати, що він багато років готувався до таких випадків. Ніколи й не подумав би, що три місяці тому він ще видавав відео-фільми напрокат. Либонь, хтось у штабі дізнався про його холоднокровність і метикуватість і призначив його за старшого, хоч і без усякого чину.

      – У підвалі є вікно, отам угорі, гляньте!

      Вікно – занадто гучне визначення для дірки під стелею, через яку легко пролізла б хіба дитина. Але тоді вона здалася нам воротами до раю. Отвір виходив на протилежну частину двору, неосвітлену. На першому поверсі почувся вибух гранати і тупіт чобіт. Вони захопили тартак і шукали нас.

      – Шукайте їх! Он він! Там!

      Стріляли в приміщенні, навмання, короткими чергами, репетували, хоч і не мали ні найменшого уявлення, де ми ховалися. Знали тільки, що нас мало. Це було очевидно, адже будівля не могла вмістити багато людей. Більшу частину простору було відведено під вкритий дахом розпилювальний верстат, і лише кілька десятків квадратних метрів залишалося на колишню контору начальника, роздягальню і душ з туалетом у підвалі.

      – Один за одним, швидко! – скомандував Шиме.

      Він став під вікном, зчепивши руки у «замок». Черкез і Швидкий пролізли легше, ніж я очікував, – майже вилетіли з підвалу, пірнувши у темряву. Нам не було чути тупотіння їхніх чобіт, але тиша з того боку свідчила, що їм вдалося залишитися непоміченими. Нам це послужило чудовим стимулом до дії.

      – «Вікно у двір»[2]. Га, Шиме?

      У сутінках підвалу я чітко бачив тільки його широко розплющені очі. У цьому погляді була вдячність. Будь-кому в такій ситуації знадобилася б повна концентрація, але я надто добре знав Шиме – йому був потрібен перепочинок.

      – Гічкок, 54-й, – видихнув Шиме. – Стрибай, Аміджо!

      Аміджа прослизнув так легко, як я міг би вийти через двері. Він перестав рости ще в школі, і взагалі становив собою справжній тип розвідника. Маленький, швидкий, спритний, як кіт. Він двічі коротко шкрябнув чобітьми стіну й зник у темряві. І саме коли зібрався вилазити я, підвал виявили, а заразом і викрили наш план.

      – Вікно! Ці пацюки вилазять через вікно! Там, там!..

      Я скам’янів. Що робити? Шиме досі стояв під вікном, не знаючи, чи зважуся я стрибати, тоді як я чекав його сигналу.

      Наше оціпеніння перервав Бранкович. Він кинувся до Шиме, а той негайно підсадив його під стелю. Бранкович обома руками схопився за отвір і намагався підштовхнутися ногами. Ми почали підпихати його в отвір. Поки я мовчки лаявся і думав, що це ж я міг би бути тим, чий зад зараз зникне у вікні, знадвору почулися постріли. Бранкович раптом сповз

2

Мається на увазі фільм «Вікно у двір» – трилер режисера Альфреда Гічкока (1954), який є зразковим прикладом саспенсу в кінематографі. Дія фільму відбувається в одній декорації – кімнаті, де перебуває хвора людина.