Поросяча етика. О. Генрі

– Нью-Йорк, я зустрів в одному з купе містера Джеффа Пітерса. З усіх, хто живе на захід від річки Уобаш, він єдиний уміє користуватися одразу обома півкулями мозку, а на додачу ще й мозочком.

      Спеціальність Джеффа – операції на межі закону й беззаконня. Вдови й сироти можуть його не боятися: його клієнтами є ті, в кого є сякі-такі надлишки. Ось чому він полюбляє порівнювати себе з найменшою мішенню в тирі, в яку будь-який необачний стрілець може вистрілити двома-трьома зайвими доларами – без жодної гарантії влучити. Зазвичай тютюн добре впливає на його ораторські здібності, тож за допомогою двох чималеньких сигар я незабаром дізнався все про його останні пригоди.

      – Найскладніше в нашому бізнесі, – почав Джефф, – це знайти для себе цілком надійного й бездоганно чесного партнера, з яким можна здійснювати шахрайські оборудки, не боячись бути викритим. Проте навіть найкращі з тих, із ким мені доводилося привласнювати чуже майно, й ті іноді виявлялися звичайними пройдисвітами.

      Тому торік улітку намірився я вирушити в якусь таку глушину, де звичаї ще й зараз зберігаються в незайманій чистоті, і подивитися, чи не знайдеться там якийсь тямущий молодик, котрий має схильність до афер, проте ще не розбещений легкими успіхами.

      Нарешті, трапилося мені одне містечко, де жителі й гадки не мали про вигнання Адама з раю і безгрішно господарювали у своїх угіддях, даючи імена тваринам і пташкам. Містечко називалося Маунт-Небо й було розташоване десь на межі Кентуккі, Західної Вірджинії та Північної Кароліни. Що? Ви кажете, що ці штати зроду-віку не межували один із одним? Ну яка, зрештою, різниця? Одне слово – десь там.

      Довелося витратити цілий тиждень, щоб городяни пересвідчилися, що я не збирач податків. Аж ось заходжу я якось до крамниці, де збирається місцеве вище товариство, і починаю обережно з’ясовувати, що й до чого.

      – Джентльмени, – кажу я після того, як ми потиснули одне одному руки й обступили діжечку з сушеними яблуками, – здається мені, що ви, мешканці Маунт-Небо, – найбільш безгрішне плем’я на цій землі: вам не властиві будь-які хитрощі й вади. Жінки у вас прихильні та лагідні, чоловіки чесні, працелюбні й наполегливі, і життя у вас просто-таки святе.

      – Саме так, містере Пітерс, – каже власник крамнички, – чиста правда: ми люди шляхетні, кращих за нас у всій цій місцевості не знайти. Ну, хіба що, трохи замшілі від сидіння на одному місці. Проте ви, мабуть, не знаєте Руфа Татама?

      – Так-так, – підхоплює й собі міський констебль, – він не знає Руфа Татама! Та й звідки б це?

      Це найзапекліший з усіх негідників, які з якоїсь причини уникли шибениці. А, до слова, я щойно згадав: мені ще позавчора слід було його випустити з в’язниці, оскільки вичерпався місячний термін, до якого його присудили за убивство Єнса Гудлоу. Та дарма: зайві два-три дні йому тільки на користь.

      – Та годі вам, сер! – вигукнув я. – Не може такого бути! Невже у вас у Маунт-Небо живе така погана людина? Подумати лишень: затятий убивця!

      – Значно гірше! – втручається власник крамнички. – Він краде свиней.

      Я