Поросяча етика. О. Генрі

полягає в тому, щоб досхочу годувати, напувати й одягати джентльменів, подібних до нас із тобою, тобто мають голову на в’язах. Я переконаний, що манна, якою іудеї сорок років харчувалися в пустелі, – не що інше, як символічне позначення фермерів; і так воно й залишилося. А тепер, – підсумовує Енді, – я перевірю перший закон Таккера: «Якщо ти народився фермером, пошиєшся в дурні». Саме так, незважаючи на різноманітні штуки, якими наша прогнила цивілізація наділила сільських жителів.

      – Ох, – кажу я, – як би ще й тобі облизня не спіймати. Цей фермер навіть не пахне кошарою. І, до того ж, сховався за цілою барикадою з останніх досягнень електротехніки, освіти, літератури й філософії.

      – Спиток – не збиток, – відповідає Енді. – Існують такі закони, яких не може скасувати навіть служба безкоштовної доставки додому в сільській місцевості.

      Тут Енді йде у прикомірок і виходить звідти в картатому костюмі. Нічого подібного я ще не бачив – кратки на ньому бурі й жовті, і кожна завбільшки з долоню копача. Завершує всю цю пишноту лискучий чорний циліндр і яскраво-червоний жилет у синю цяточку. Вуса в нього зазвичай пшеничні, а тут, дивлюся, – фіолетові, ніби він намочив їх у чорнилі.

      – Матінко Божа! – кажу я. – Навіщо ти так одягнувся? Чисто цирковий фокусник, хоч зараз до Барнума на арену.

      – Та годі тобі, – відповідає Енді. – Облиш зубоскалити. Бричка біля входу? Чекай на мене тут, багато часу на це не знадобиться.

      Дві години по тому заходить він до номера й викладає на стіл стосик доларів.

      – Вісімсот шістдесят, – говорить він, поки я повертаю на місце свою відвислу щелепу. – А відбувалося це так. Планкетт був на місці. Він оглянув мене з ніг до голови й почав глузувати. Я, не вимовляючи жодного слова, виймаю з кишені три шкаралупки волоського горіха для гри у наперстки й починаю качати по столу горошину. Потім, посвистівши трохи, проголошую давню формулу:

      – Ну ж бо, джентльмени, підходьте ближче й подивіться на цю маленьку кульку. Адже це не коштуватиме вам жодного цента. Зараз вона тут, а ось її вже немає. Ну ж бо, відгадайте, де вона тепер. Вправність рук – і ніякого шахрайства.

      Кажу, а сам не відводжу очей від фермера. У нього навіть чоло змокріло. Він іде, як уві сні, зачиняє парадні двері й, не відриваючись, дивиться на шкаралупки. А потім говорить:

      – Ставлю двадцять доларів, що знаю, під якою сховано вашу горошину. Ось під цією…

      – Далі й розповідати нема чого, – вів далі Енді. – У нього було з собою лише вісімсот шістдесят доларів готівкою. Коли я йшов, він проводжав мене аж до воріт. На прощання він довго тиснув мою руку і зі сльозами на очах сказав:

      – Любий мій, дякую тобі! Уже багато років я не отримував такого задоволення. Твоя гра в наперстки нагадала мені ті щасливі молоді роки, коли я ще був не земельним магнатом, а простим фермером. Хай щастить тобі.

      Тут Джефф Пітерс замовк.

      – То ви гадаєте. – знову почав я.

      – Саме так, – перервав мене Джефф, – саме так. Нехай фермери йдуть собі шляхом прогресу,