Поросяча етика. О. Генрі

епідерміс.

      – Епіорніс, – виправляє мене Енді. – Така жінка може забезпечити чоловікові розкішне життя і славу.

      – Навряд чи. Найбільше, чим жінка може допомогти чоловікові в політиці, це вчасно приготувати йому вечерю або почати пліткувати про дружину іншого кандидата, що та нібито в минулому цупила крам у бакалійних ятках. Втручатися в політику жінкам пасує не більше, ніж поету Суїнберну порядкувати на щорічному балу профспілки швейників.

      – Мені відомо, – веду я далі, – що іноді жінка й справді виступає як провідник амбіцій свого чоловіка. Але чим це закінчується? Припустімо, живе собі людина тихо-мирно, має пристойну посаду – або консула в Афганістані, або наглядача шлюзу на каналі Делавер – Рарітан. І ось одного чудового ранку цей чоловік помічає, що його дружина взуває гумові чобітки, вдягає макінтош і насипає в клітку своєї канарки запас зерна на три місяці. «На курорт зібралася?» – цікавиться він, і в очах у нього зблискує вогник надії. «Ні, Артуре, – відповідає вона, – до Вашингтона. Годі нам нидіти у провінції. Ти маєш стати Надзвичайним і Повноважним Блюдолизом при дворі держави Сент-Бріджет або Головним Швейцаром острова Пуерто-Рико. І я ладна на все, аби лиш виклопотати тобі цю посаду».

      – І ось ця леді, – кажу я, не відводячи очей від Енді, – вступає в боротьбу з федеральною владою, не маючи на озброєнні нічого, крім стосу листів, які писав їй один із членів кабінету міністрів, коли їй було років п’ятнадцать, рекомендаційного листа від бельгійського короля Леопольда Смітсоніанському інституту й шовкової рожевої сукні в жовту цяточку.

      А далі вона публікує ці листи у вечірніх газетах, таких само жовто-рожевих, як її сукня, читає лекції на званому обіді, влаштованому у пальмовому салоні вокзалу залізниці Балтимор—Огайо, і, нарешті, домагається прийому у президента. Дев’ятий помічник міністра торгівлі та праці, перший ад’ютант Синього кабінету і якийсь невстановлений темношкірий нетерпляче чекають на неї, і щойно вона з’являється у приймальні, хапають за руки… і, відповідно, за ноги. Вони виносять її, доправляють на одну з Південно-Західних вулиць і кладуть на люк вугільного підвалу. Тим справа й закінчується. Наступне, що ми дізнаємося про цю леді, – вона без угаву надсилає китайському посланцеві листівки з проханням надати її Артурові хоча б посаду клерка в чайній фірмі.

      – Отож, – здіймає брову Енді, – ти не впевнений, що ця сама місіс Евері забезпечить посаду шерифа нашому Біллі?

      – Ні, не впевнений, – відповідаю я. – Не хочу мати вигляд затятого скептика, але мені здається, що вона здатна зробити не більше, ніж ти чи я.

      – Ну, це вже ти бовкнув зайвого, – каже Енді. – Ладен закластися, що вона все владнає якнайкраще. І з гордістю заявляю: я додержуюся більш високої думки про дипломатичні таланти дам.

      В означений час ми прийшли до особняка місіс Евері. І цього разу вона мала такий вигляд, що будь-який чоловік із радістю дозволив би їй правуватися всіма призначеннями у Сполучених Штатах. Але життя навчило мене не надто покладатися на зовнішність, і тому мені мало мову