Ініціація. Клубне видання. Люко Дашвар

хоч нотаріус надто близько, безсоромно роздивляюся його. Маю ж запам’ятати, з ким нині встановлюю випадковий і алогічний близький фізичний зв’язок, бо раніше нічого подібного зі мною не траплялося, але в телевізорі таке стається систематично. То чому б не приміряти на себе чужу історію?

      Нотаріусу не більше сорока. Чи, може, виглядає старшим, а насправді – років тридцять п’ять. На круглому обличчі метушливі негарячі очі-вуглики, ніс картоплиною, вуста надто рухливі – перебір, усе в мінус. Зайвих кілограмів двадцять – грубим екватором навколо талії і вже локально – на пухких щоках, підборідді, шиї і далі вниз окремими материками й острівцями. Величезний, величезний, як материк, мінус. Але є і плюси. Високий, міг би в баскетбол грати, якби не зайві кг. Волосся не втратив – теж плюс.

      Голомозі черепушки викликають у мене озноб. Бороди теж немає – ще один плюс, бо бриті наголо бородані всі до одного для мене – новонавернені мусульмани, і це не те, що викликає підозру, але бентежить і насторожує, бо ніколи раніше в західній цивілізації чоловіки не переносили волосся з голови на підборіддя так радикально. А нині якого біса? У чому глибинна суть тренду?

      Ліфт зупиняється. Нотаріус по-хазяйському виходить першим, а я їм очима його спину: цікаво, коли Герман запитає, як мене звати, чи наш потенційний фізичний зв’язок не передбачає такого ступеня довірчості?

      Герман ніби чує. Обертається.

      – Так і не спитав, як тебе звати…

      – Може, сам вигадаєш мені ім’я? Пізніше! Після того як ми… попрацюємо над заповітом, – виходжу з ліфта. Роззираюся: які з цих трьох дверей зараз відчиняться для мене?

      Герман завмирає посеред площадки, дивиться на мене вкрай здивовано. Невже прийняв за чисту монету мої слова про роботу над заповітом? Тоді ще один мінус йолопу! За відсутність почуття гумору.

      – Якщо ми працюватимемо над заповітом, я і так знатиму твоє справжнє ім’я, – мовить йолоп чи то роздратовано, чи то розгублено. – Бо перше, що треба зробити, – встановити особу, яка складає заповіт. Ти ж із паспортом?

      Я з паспортом, але чому він такий тупий? Нащо руйнує мізерну ілюзію романтичності, наче моє справжнє ім’я (варто лише Германові його взнати) переверне сите життя нотаріуса кардинально і назавжди? От чому він такий тупий?! У нас і так не було фатального знайомства, першого побачення, страждань через розлуки і ревнощі, поцілунків під дощем і обіцянок вічної любові, як те щодня показує телевізор. Може, він не дивиться телевізора?..

      Язик проситься відповісти по суті: так, я з паспортом. Та всередині раптом виникає нестримне бажання величезними гострими ножицями розрізати одяг цього вайлуватого телепня, повалити на якийсь диван чи просто на підлогу та зґвалтувати! Нестримно, нахабно і так жорстоко зґвалтувати, щоби більше ніколи йому навіть на думку не спадало вести себе із жінками так… придуркувато.

      – У тебе є презерватив? – питаю, ледве стримуючи лють. – Чи мені до аптеки збігати?!

      Герман забуває про заповіт, джентльменські ігри в прелюдії і те, що ми застрягли