Собор. Олесь Гончар

збираються.

      – Вперше чую. Мені до нього, правда, байдужки, але, щоб отак, людей не спитавшись… Та це вигадки, мабуть.

      – Не вигадки. Діло кепське, якщо вже він став на заваді чиїйсь кар’єрі.

      – Носишся ти, Миколо, з своїм собором, як із писаною торбою… Скажи краще, коли ти матері невістку приведеш? Мабуть же, маєш якусь там на шпильках?

      – Ні, Вірунько.

      – Так трудно вибрати?

      – А думаєш – легко?

      Наче щоб розсмішити Віру, Микола розповів, як вони пішли з хлопцями в суботу на танці, на оті самі твісти, що їх Вірунька не визнає. Під кінець вечора один якийсь тип, дегенерат кривоногий, відкликає їхню компанію вбік, пропонує пошепки: «Дєвочек треба? Можу влаштувати…»

      – Та не подонок? – ще й зараз обурюється Микола. – Годилось би йому по тикві дати, та передумали: чи варто руки бруднити?

      – Треба було його відвести в штаб дружини, – строго зауважила Вірунька. – Там для таких типів добра мітла приготована.

      Віруньку подеколи теж можна бачити в парку в дружинницькому патрулі – записалася після того, як провела на Бхілаї свого Івана, грозу паркової хуліганви. Дехто, правда, іронізував з цього приводу: вдома город неполений, діти на бабиній шиї, а вона, підтримуючи Іванів престиж, з порушниками громадського порядку бореться.

      – Кажуть, Вірунько, ти успішно отамануєш? – жартує Микола. – Всі патрулі перед тобою на витяжку?

      – Смійся, смійся. А мені не до сміху, коли йдеш, а воно, пацаня яке-небудь, з першої получки причастилося і чіпляється до людей. Воно там і випило, як горобець, а скільки йому треба після цеху… Бліде, дохле, валяється під кущем, хіба ж не заболить душа? Та не я тобі мати! Вчора одне з ремісничат забралося, жовтороте, на танцмайданчик і давай до дівчат в’язнути. Ми з Ганною-мотористкою саме нагодились: ану, лишень, голубчику, сюди! Одна за одне вухо, друга за друге і – в штаб. А воно ще й дибки стає, лихословить, тільки в штабі заскиглило: оця, каже, тьотя вухо мені так скрутила, дивіться, аж розпухло… занесіть це в акт!

      – Справді, Вірунько: хіба ти маєш право вільного громадянина – за вухо?

      – А хуліганити воно має право? Теж мені захисник! Сам ти чого досі не в патрулях? Спортсмен, статура яка… Для чого ж ото м’язи нарощуєш?

      – Спортом захоплюватись і п’яниць по парках підбирати – речі різні, Вірунько.

      – А хто підбиратиме? Усе ми, жінки? А де ж ви, самбісти?

      – Я не майстер руковивертання. Може, мені млостить від цього? Може, в мене відраза? Чи не єдиний з культів, який чогось вартий у наш час сумнівів і невизначеності, культ здорового античного тіла. На човна та по Дніпру – оце дотепно, оце по-моєму. Зрештою, що на цій грішній землі залишається людині, крім усмішки неба та ласки сонця?

      – Усмішка неба – це гарно. Ти таки в нас поет…

      – «Днів моїх золоті бергамоти обшугали, оббили вітри». Як це тобі?

      – Теж твоє?

      – Костя-сліпий склав: і слова, і музика його… Під баян виконує.

      – Анонімок