Та сама я. Джоджо Мойес

Боже. Бідолашна Донна. Бідолашний її батько.

      – Так. Це жахливо. До того ж тепер мені доведеться працювати з кимось іншим. Не думаю, що мене поставлять із новачком. Тож я припускаю, що це буде хтось з іншого відділення.

      Відтоді, як ми почали зустрічатися, Семові вже двічі призначали зустріч із дисциплінарним комітетом. Я мала певний стосунок до однієї з них, а тому й досі відчувала свою провину.

      – Ти сумуватимеш за нею.

      – Так.

      Він виглядав трохи втомленим. Мені хотілося обійняти його крізь монітор.

      – Вона врятувала мене, – мовив він.

      Він геть не схильний до різких заяв, але ці три слова прозвучали дуже гостро. Я й досі з жахливою ясністю пам’ятаю ту ніч: рана Сема кровоточить просто на підлогу карети швидкої, а Донна – втілення спокою – лише дає мені чіткі інструкції та робить усе можливе до приїзду інших колег-медиків. Я все ще відчуваю той смак страху, тваринний і металевий, усе ще відчуваю тепло крові Сема на своїх руках. Я здригнулася, намагаючись відігнати від себе страшні спогади. Мені не хотілося, щоб Сема захищав хтось інший. Вони з Донною були справжньою командою. Двоє людей, котрі ніколи одне одного не підведуть і водночас не можуть без нещадних кпин одне з одного.

      – Коли вона йде?

      – Наступного тижня. Вона отримала особливий дозвіл, враховуючи її сімейні обставини. – Він зітхнув. – Ось так. Гарні новини – твоя мама запросила мене на обід у неділю. Здається, ми їстимемо ростбіф. Ой, а ще твоя сестра попросила мене навідатися до них у квартиру. Не дивися так на мене – вона запитала, чи не можу я відремонтувати радіатори.

      – Ну, от і все. Ти в пастці. Моя сім’я схопила тебе, немов венерина мухоловка.

      – Без тебе усе це буде дивно.

      – Може, мені варто просто повернутися додому.

      Він спробував усміхнутися, та в нього не вийшло.

      – Що?

      – Нічого.

      – Продовжуй.

      – Я не знаю… Таке відчуття, немов я втратив двох улюблених жінок.

      До мого горла підступив клубок. Між нами висів привид третьої жінки – його сестри, яка померла від раку два роки тому.

      – Семе, ти не втр…

      – Не звертай уваги. Я кажу нісенітницю.

      – Я й досі твоя. Просто невеличка розлука, але це ж ненадовго.

      Він надув щоки.

      – Я не очікував, що мені буде так погано. Я навіть не знаю, радіти мені чи сумувати.

      – Усе буде добре. Просто один із тих днів.

      Я мовчки дивилася на нього.

      – Гаразд. Ось наш план. Спочатку піди нагодуй курей. Бо вони тебе заспокоюють. До того ж природа – це завжди корисно.

      Він трохи випростався.

      – Що після цього?

      – Приготуєш собі соус болоньєзе. Той, приготування якого займає цілу вічність, із вином, беконом та всім іншим. Тому що неможливо почуватися погано після чудових спагеті.

      – Кури. Соус. Гаразд.

      – А потім ти увімкнеш телевізор і знайдеш справді хороший фільм. Щось, на що можна відволіктися. І ніяких реаліті-шоу. Ніяких реклам.

      – Вечірня