Та сама я. Джоджо Мойес

не можу з цим удіяти. Ну що це за парк такий, із пагорбами? Містер Ґопнік розлютився б, якби побачив, що я не супроводжую його дружину. І сама Аґнес, мабуть, зрозуміє, що я просто дурна опецькувата англійка і геть ніякий не союзник. А мені на заміну знайде когось стрункого та гарного, хто краще розуміється на спортивному стилі.

      Саме в цей момент мене перегнав якийсь старий. Він поглянув на мене, тоді зиркнув на свій фітнес-трекер і підстрибом побіг далі, слухаючи щось у навушниках. Йому було близько сімдесяти п’яти років.

      «Ой, ну годі вже». Я провела його поглядом і тоді помітила кінний екіпаж. Я прискорилася й підбігла до конюха.

      – Гей! Гей! Я можу попрохати вас підвезти мене до он тих бігунів?

      – Яких бігунів?

      Я вказала на крихітні фігурки вдалині. Він подивився на них, а потім знизав плечима. Я вилізла на карету й сіла позаду нього, поки він легким рухом поводів переконав коня рушити у потрібному напрямку. Таку поїздку навряд чи назвеш типовою для Нью-Йорка. Ми наблизилися до цілі, і я поплескала його по плечу, щоб вийти. Ми проїхали десь менше чотирьохсот метрів, проте я майже їх наздогнала. Я насилу зістрибнула вниз.

      – Сорок баксів, – заявив конюх.

      – Що?

      – Сорок баксів.

      – Але ми й півкілометра не проїхали!

      – Леді, такі у нас ціни.

      Вони й досі про щось спілкувалися. Я дістала дві банкноти по двадцять доларів із задньої кишені та жбурнула їх у чоловіка, а потім сховалася за каретою й продовжила бігти саме в той момент, коли Джордж обернувся та побачив мене. Я знов підвела великі пальці догори, немов увесь цей час бігла позаду.

      Чоловік нарешті зглянувся наді мною. Він помітив, як я куль-гаю, і підбіг ближче, поки Аґнес розтягувала м’язи, розставивши довжелезні ноги, немов неймовірно гнучкий фламінго.

      – Міс Луїзо! У вас усе гаразд?

      Принаймні мені здалося, що це Джордж. Я більше нічого не бачила, мої очі заливав піт. Я зупинилася та, спершись руками на коліна, спробувала перевести дух.

      – У вас якісь проблеми? Щось ви трохи почервоніли.

      – Трохи… заіржавіла, – зойкнула я. – Проблема… зі стегном.

      – Ви зазнали травми? Треба було сказати!

      – Я не хотіла… нічого пропустити! – мовила я, витираючи очі руками. Чудово, тепер вони печуть.

      – Де саме болить?

      – Ліве стегно. Перелом. Вісім місяців тому.

      Він узявся за моє стегно й повернув мою ногу вперед і назад, щоб відчути, як вона рухається. Я щосили намагалася не скривитися.

      – Знаєте що, гадаю, на сьогодні з вас досить.

      – Але я…

      – Ні, розвертайтеся, міс Луїзо.

      – Ой, ну якщо ви наполягаєте. Яке розчарування.

      – Зустрінемося з вами вдома. – Він так енергійно поплескав мене по спині, що я ледь не впала обличчям на землю. А тоді, радісно помахавши на прощання, вони побігли далі.

      – Ну як вам, міс Луїзо? – запитав Ашок, коли я пришкандибала через сорок п’ять хвилин. Виявилося, у Центральному