Та сама я. Джоджо Мойес

Як з’ясувалося, існувала певна різниця між Іларією (домогосподаркою) та іншими прибиральниками. Двічі на тиждень до квартири навідувалася команда з трьох жінок і одного чоловіка, що начищали до блиску кожен куточок. Вони ніколи не розмовляли, тільки тихенько радилися одне з одним стосовно робочих питань. У кожного з них було по величезному ящику екологічно чистих засобів для прибирання, а через три години усі вони йшли геть, поки Іларія кривила ніс, нюхаючи повітря, та несхвально перепротирала плінтуси.

      Флорист, котрого привозив фургон щопонеділка, розставляв по всій квартирі гігантські вази з ідеальними букетами. Декілька ваз були настільки великими, що їх довелося нести аж двом чоловікам. Вони обов’язково знімали взуття на вході.

      Садівник. Так, дійсно. Коли я вперше почула це, у мене ледь не сталась істерика («Ви взагалі усвідомлюєте, що ми на другому поверсі?»), але потім я зрозуміла, що довгі балкони в задній частині будівлі заставлені горщиками з маленькими деревцями та квітами, котрі також треба поливати й доглядати. Балкон і справді виглядав просто чудово, але, окрім мене, туди геть ніхто не виходив.

      Фахівець із поведінки домашніх тварин. Крихітна, схожа на пташку, японка з’являлася о десятій ранку кожної п’ятниці, майже годину спостерігала за Феліксом здалека, потім оглядала його їжу, його туалетний лоток, місця, де він спав, опитувала Іларію на предмет його поведінки, а потім давала поради щодо іграшок та кігтеточки для нього. Фелікс не звертав на неї жодної уваги, кіт лише спав та вилизувався – максимум, на який він здатен.

      Команда постачальників їжі приїжджала двічі на тиждень: під наглядом Іларії вони розвантажували величезні зелені скрині з продуктами. Одного дня мені на очі потрапив чек: за ці гроші можна було б годувати усю мою родину – а може ще й сусідів – протягом декількох місяців.

      І це ще без урахування майстра з манікюру, дерматолога, викладача з фортепіано, людини, що обслуговує та миє автомобілі, майстра, котрий ремонтує несправності в будинку, замінює лампочки та налаштовує кондиціонер. Також до квартири час од часу навідувалася худорлява жінка з яскраво-рудим волоссям та, принісши з собою величезні пакети з одягом, дивилася, як Аґнес усе це приміряє.

      «Ні. Ні. Ні. Ой, просто ідеально, люба. Дуже мило. А це дуже пасуватиме до тієї сумочки від “Прада”, що я показувала тобі минулого тижня. А тепер треба вирішити, що ми вдягнемо на свято».

      Крім того, до нас приходив винороб, чоловік, що розвішував картини, а також жінка, яка пере штори, чоловік, котрий шліфує паркетні підлоги у вітальні штукою, схожою на газонокосарку, та багато інших. Із часом я звикла зустрічати незнайомих мені людей. Я навіть не пригадую, щоб протягом перших двох тижнів у квартирі було менше п’яти людей.

      Це тільки називалося сімейним будинком. Мені ж більше здавалося, що це просто робочий простір для мене, Натана, Іларії та нескінченної команди підрядників, співробітників і всіх інших, хто сновигав тут із ранку до пізньої ночі. Іноді,