Війни Міллігана. Деніел Кіз

Прентіс примудрилася обійти охорону й зустрітися з ним у відкритому відділенні. Вона представляла університетську газету «Лантерн». Їхня зустріч випала на сплутаний час, і дівчина взяла інтерв’ю у Біллі-М.

      Уже після переведення Сьюзан написала йому лист, у якому пояснила, що люди бояться його через страх перед невідомим, через те, що не можуть його зрозуміти. Вона писала, що і сама боялася з ним зустрічатись, але страх зник, щойно його побачила. Дівчина вибачалась за свої упередження і писала, що насправді він дуже мила й добра людина. Зазвичай, додала вона, усі журналісти виступають на захист таких «непотрібних» людей, просто у його випадку ніхто не знав, як правильно поводитися.

      Біллі-М погодився зустрітися з нею знов 23 жовтня 1979 року, але зустріч не відбулася, бо артур не довіряв йому говорити з пресою. Він сказав аллену вийти на сцену, щойно вона прийде, так що сам Біллі-М побачив лише її спину у дверях і почув «бувайте». У нього в губах залишилася цигарка аллена, і його ледь не знудило. Так неправильно: артур наказав аллену завжди гасити цигарку, перш ніж залишити сцену. Судячи з повної попільнички, вони довго спілкувалися.

      Повернувшись у свою кімнату, Біллі-М застав там Карла Льюїса. Він уже встиг влаштувати повний гармидер: розкидав одяг та всілякі дрібниці по підлозі, розсипав тальк і навіть вичавив зубну пасту.

      – Де мої гроші, засранцю? – прошипів він крізь дірку з-під переднього зуба.

      – Я сказав, що заплачу, – жалісливо відповів Біллі-М. – Нащо було таке робити? Ви ж стояли у мене за спиною, коли я вранці брехав своєму адвокатові і просив вислати вам сто доларів на новий радіоприймач замість зламаного.

      – Уранці? Ти кого хочеш надурити, га? Це було три дні тому! А грошей мені ніхто так і не переказав!

      – Я знов йому подзвоню. Він, мабуть, не зміг зробити переказ одразу. Завтра гроші будуть.

      Той вищирився й, виходячи з кімнати, кинув:

      – Молися, щоб вони прийшли. Ой, молися…

      Біллі-М зрозумів погрозу. Він бачив, що буває з іншими пацієнтами, і знав: якщо гроші не прийдуть – йому буде дуже боляче. Після переведення у це пекло в нього більше не було прямого ментального зв’язку з артуром, рейдженом чи алленом, але він був упевнений, що вони повернулися: він бачив записки, написані незнайомим почерком, а люди розповідали йому про речі, яких він не знав чи не робив. І Біллі-М знов почав втрачати час – не просто хвилини чи години, а, як щойно виявилося, навіть дні. Йому було соромно.

      Раптом знадвору почувся рев натовпу. Біллі-М підбіг до вікна й побачив, що на подвір’ї зібралися сотні пацієнтів із дрючками в руках. Дехто з них був у капюшонах, що закривали обличчя. Він просто не міг повірити своїм очам – вибіг у коридор і закричав:

      – Бунт! Бунт!

      Карл Льюїс кинув на нього погляд, повний огиди.

      – От же придурок…

      – Надворі! Вони вже захопили територію! Нічого ви мені не зробите – вони скоро прийдуть сюди і наведуть лад!

      – Ага, аж бігом. Вони кіно знімають – ти що, не чув?

      – Кіно?

      – Кіно, йолопе. Для телебачення. Вони знімають у Лімі,