Володимир Сосюра. Отсутствует

і рояль у Вас тільки для меблів. Ви не розумієте краси, не цінуєте її, а значить, не розумієте людей.

      Я не люблю тих, хто державне мислення розуміє, як якусь загальну кабінетно-телефонну абстракцію з реально-гардинним флер-д’оранжем.

      Це не люди, а футляри. […]

      Мені боляче не за себе, мені боляче, що нами керують люди такого типу, як Ви».

      Перебуваючи тоді в Москві, В. Сосюра спілкувався із М. Хрущовим, Д. Коротченком, Старченком і при цьому не забував зауважити, якою мовою (українською чи російською) говорили ці державні мужі. Очевидно, й ті події стали теж однією з причин написання вірша «Любіть Україну!».

      Вивчаючи спадщину В. Сосюри, найкраща частина якої десятиліттями лежала захованою (заарештованою!) в спеціальних архівосховищах і була практично недоступною навіть фахівцям – дослідникам його творчості, ще раз переконуємося в тому, яким великим талантом володів поет: і неперевершений лірик, і прозаїк (роман «Третя Рота»), і безкомпромісний політик, коли йшлося про Україну, її історію, мову і культуру взагалі, а ще – безпощадний сатирик, який у своїх байках та епіграмах не шкодував ні тодішнього голови Верховної Ради (байка «Магнат»), ні міністра культури, ні чиновника-пігмея, який своєю нікчемною рукою «різав» тиражі українських видань:

      Небезпека нашій мові

      знов загрожує… Ножі!

      Ріжуть, ріжуть воробйови

      українські тиражі.

      Або:

      Ще є, ще є щенята зінські

      на зло культурі українській…

      Живуть, як тля, на цій землі

      і воробйови, й ковалі.

      Такого увічнення заслужили комвидавівські чиновники, які на початку шістдесятих років доклали рук до скорочення тиражів україномовних видань. Не менше дісталося тоді небезталанним вченим М. Шамоті, Л. Новиченку, І. Білодіду за їхню вірну службу тоталітарній системі. В чернетках поеми «Розстріляне безсмертя» знаходимо такі рядки:

      Про вас писати неохота,

      гер Новиченко і Шамота,

      та треба. Ти, довготелесий,

      як штрикать міг критичним лезом

      поета серце, повне ран,

      критичних шавок отаман.

      Ти вже не раз терзав поета

      за те, що любить рідний край.

      В житті ти просто – спірохета,

      в літературі – поліцай.

      В. Сосюра, очевидно, найбільше з-поміж українських письменників переймався (і головне – не мовчав!) найнагальнішими проблемами свого народу – здобуттям незалежності і збереженням рідної мови. У відомому тільки тепер поетичному посланні «До брата» (31.V.1960) поет в останній строфі проголошував:

      Ні, наша мова не загине,

      Її не знищать сили злі!

      Ти власним світлом, Україно,

      Сіяти будеш на землі.

      Цей вірш В. Сосюра теж пустив ще недрукованим поміж людей і навіть записав у книзі відгуків для відвідувачів одного з музеїв України. І лояльна дирекція давала переписувати цей вірш деяким екскурсантам. Майже тридцять років цей твір робив свою справу – не дозволяв