Володимир Сосюра. Отсутствует

знатимуть вуста єгипетських очей.

      Хай в стрісі шарудить сумний ноктюрн Шопена,

      і плаче молодик над схиленим плечем…

      Криваві коси хмар, мов згадки про минуле…

      Обличчя татарви… далекий стяг… Сірко…

      Ах, не піду тепер я по садках Стамбула,

      на скелях Хортиці не розкладу огонь!..

      Минай, проклята ніч, минай!..

      Розбийся на скалки, стривожена душа!..

      Ще довго мандрувать, коханню ще не край.

          Ша, моє серце, ша!..

1922* * *

      Вірі Б.[12]

      Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

      лиш приходе подібне кохання.

      В день такий розцвітає весна на землі,

      і земля убирається зрання…

      Дише тихо і легко в синяву вона,

      простягає до зор свої руки…

      В день такий на землі розцвітає весна

      і тремтить од солодкої муки…

      В’яне серце моє од щасливих очей,

      що горять в тумані наді мною…

      Розливається кров і по жилах тече,

      ніби пахне вона лободою…

      Гей ви, зорі ясні… Тихий місяцю мій…

      Де ви бачили більше кохання?…

      Я для неї зірву Оріон золотий,

      я – поет робітничий останній…

      Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

      лиш приходе подібне кохання.

      В день такий розцвітає весна на землі,

      і земля убирається зрання…

      Дише тихо і легко в синяву вона,

      простягає до зор свої руки…

      В день такий на землі розцвітає весна

      і тремтить од солодкої муки…

1922* * *

      Голову розбив я об каміння неба, —

      на заході морок, на заході кров…

      І в нестямі вітер утікає степом,

      ніби блиск останній скинутих корон…

      О мої шукання, мрії-метеори…

      Не шумує листя, в жилах не вино, —

      місяць народився ніби тільки вчора,

      а уже блукає на степу давно.

      Ох моє телятко… Як тебе спіймати,

      щоб віки горіло ти в душі моїй…

      Доки ти од мене будеш утікати

      і ховатись раптом в голубій траві…

      Я даремно руки в небо простягаю, —

      на худих долонях тільки тихий сміх…

      І розбив об небо голову з одчаю.

      Вітер…

      Сніг…

1922* * *

      На шматки порізав свою душу

      й зашпурнув їх ген-ген я од себе…

      І несуться вони метеорами десь по далеких світах…

      В порожніх грудях тільки вітер віє,

      і тоскно шарудять сніги…

      Там посадив я чорную лілею,

      в ній заховалося моє щастя

      і тре синенькі рученята,

      і дивиться з благанням навкруги.

         Сніги,

         сніги…

1922МАЛИНОВИЙ ПЛАТОК

      Я знов один. Покірно одгоріли далі.

      Й дарунок твій – малиновий платок

      круг шиї ліг. І в золотій печалі

      не прилетить в мою кімнату Бог —

          не прилетить… і крилами кохання

          не

12

Віра Б. – Віра Каспарівна Берзіна (1904–1992) – перша дружина В. Сосюри, яка народила поетові двох синів – Олега і Миколу.