Володимир Сосюра. Отсутствует

пориваєш на бій

      В натхненнім пеані поета…

      Тобою звучать і міста золоті,

      Й заквітчані селами гони…

      Ти – зброя ідеї. У битві й труді

      Єднаєш сердець міліони…

      Мов райдуги – арки над морем колон,

      Що в небо музикою лине,

      Де славить життя золоте жайворон…

      Це – мова моєї Вкраїни.

      Це – матері мова. Я звуки твої

      Люблю, наче очі дитини…

      О мова вкраїнська!.. Хто любить її,

      Той любить мою Україну.

1949

      Із книжки «Поезії» (1921)

* * *

      Безладно торохтить по бруку день бездумний,

      де порох голубий та цокоти копит…

      Змарнілий небосхил роздерли нагло труби,

      де ластівки кричать про сонце і степи…

      О липне золотий!.. Твої байдужі очі

      нагадують мені холодний блиск озер

      І ранок голубий, де спів тремтить дівочий,

      мов листя золоте розхристаних берез…

      Де море шарудить, над срібним пляжем трави,

      і шелестіння слів коханих і простих…

      О теплий ночі блиск і блиск очей лукавий,

      де у колисці вій гойдався молодик!..

1921* * *

      Миколі Хвильовому[9]

      Ми на драбинах зор за днем золотодзвонним…

      Волошковим вінком годин тривожний бій…

      І ранок з нами йде веселий та червоний

      співати про завод і села голубі.

      Зустрілись в квітні ми. На сонячні галяви

      вже вечір голубий задумливо звисав…

      і рядом з ним зоря, нервова і смуглява,

      ховалась за доми, як золота коса…

      Й нам путь тепер одна. Внизу старе захляле…

      дим іншого життя нам вітер з гір несе,

      і теплим молоком душа моя проллялась

      на жито золоте твоїх дзвінких пісень…

1921

      Із збірки «Червона зима» (1922)

* * *

      Рипнула дверима осінь,

      з пилом закрутився жовтий лист,

      а за ним простягся по дорозі

      передсмертний листопаду блиск.

      І тремтяче перекотиполе

      притуляється до ніг благанно,

      мов шепоче:

      «Як же рано… як же умирати рано!..»

      І котиться геть, таке безпорадне і голе…

      Неба прозорі очі

      затулило віями-хмаринами.

      Вітер щоки цілує, лоскоче,

      поросям верещить між колінами…

      І навколо так холодно, холодно,

      наче в жилах вся кров замерзла!

      Серце моє, піснею проколоте,

      вже не буде нам тепло й весело.

      Розстилає вечір рядна,

      глек зорі червоноточить…

      Моя пісня – неоглядна,

      а душа – печерний хлопчик.

1921* * *

      На Захід, на Захід, на Захід!..

      Заломила руки зоря.

      Виють собаки

      не зря…

      Електричним поривом, подихом гроз

      до бою, до бою на Захід…

      Перестав вовтузитись і плакать

      на снігу розстріляний мороз…

      Котяться хвилі широко —

      хвилі-мовчанки до ніг…

      Місяцю

9

Микола Хвильовий (Фітільов Микола Григорович; 1893–1933) – український письменник.