Полліанна дорослішає. Елінор Портер

приймати, від яких недуг»? – посміхаючись, закінчив за неї доктор.

      – Атож, – зітхнула місіс Чилтон. – Усе тримається на її безпосередності. Ти сам знаєш, любий.

      – Так, знаю, – ствердно кивнув чоловік.

      – Звісно, вона знає, що ти і я, і пів містечка граємо у її гру, що ми щасливіші у житті саме тому, що граємо.

      Голос місіс Чилтон затремтів, і вона зробила паузу. Тоді повела далі:

      – Але якби, замість просто залишатися собою, вона свідомо визначила свої місію, то вже не була б тим радісним наївним дитям, яке батько навчив гри у «знай, радій». Неминуче вона перетворилась би на самовдоволену проповідницю, як писала ота медсестра. Тому, хоч би що я мала їй сказати, я не говоритиму, що вона покликана підбадьорити місіс Керю, – підводячись і відкладаючи своє рукоділля, рішуче підсумувала місіс Чилтон.

      – Я завжди знав, яка ти мудра, – схвалив її слова чоловік.

      Полліанні сказали наступного дня. І ось як це було:

      – Серденько, – почала тітка, залишившись того ранку вдвох із небогою, – хотіла б ти цю зиму згаяти у Бостоні?

      – З вами?

      – Ні. Я вирішила їхати з твоїм дядьком у Німеччину. Але місіс Керю, добра знайома доктора Еймса, запросила тебе на цілу зиму. І я схильна відпустити тебе до неї.

      Полліана засмутилась.

      – Але ж, тітонько Поллі, у Бостоні не буде ні Джиммі, ні містера Пендлтона, ні місіс Сноу, нікого з моїх знайомих.

      – Не буде, серденько. Але вони теж не були твоїми знайомими, аж доки ти не приїхала сюди й познайомилася з ними.

      Обличчя Полліанни розпливлося в усмішці.

      – А що, тьотю Поллі, це правда! Виходить, у Бостоні є свої Джиммі, і містери Пендлтони, і місіс Сноу, які лише чекають, щоб я з ними познайомилася. Правильно я кажу?

      – Правильно, мила моя.

      – Тоді, мені є з чого радіти. Я думаю, тітонько Поллі, ви тепер умієте грати ліпше за мене. Мені й на думку не спало, що там люди чекають на знайомство зі мною. Та ще скільки їх! Я декого бачила два роки тому, як ми були там з місіс Ґрей. Ми там стояли цілих дві години дорогою з Заходу.

      На вокзалі там один чоловік, дуже славний, підказав мені, де можна напитись води. Гадаєте, він ще там буває? Я б охоче з ним заприязнилась. А ще була славна леді з маленькою дівчинкою. Вони мешкають у Бостоні. Вони самі так сказали. Дівчинку звати Сюзі Сміт. Можливо, я могла би з ними познайомитись. Як гадаєте, я б могла? І був там іще хлопчик, і ще одна пані з малям. Але ті мешкають у Гонолулу, тож їх я навряд чи там надибаю. Зрештою, там буде місіс Керю. Тьотю Поллі, а хто така місіс Керю? Вона родичка нам?

      – Лишенько, Полліанно! – вигукнула місіс Чилтон напівжартома, напіврозпачливо. – Невже ти сподіваєшся, що хтось здатен встигнути за твоєю розповіддю, а тим паче – за твоєю думкою, коли ти у дві секунди перескакуєш з Бостона у Гонолулу і назад! Ні, місіс Керю нам не родичка. Вона сестра міс Ветербі з санаторію. Ти пам’ятаєш міс Деллу Ветербі з санаторію?

      Полліанна сплеснула руками.

      – То вона її сестра? Сестра міс Ветербі? Ох, тоді вона чудова! Бо міс Ветербі була чудова. Мені страх як подобалася