Полліанна дорослішає. Елінор Портер

не можна вдіяти? Навіщо отак марнувати своє життя? Чому тобі не вийти, нарешті, з дому, не поспілкуватися з людьми?

      – Навіщо, коли я не маю такого бажання? Я втомилася від людей. Я завжди нудилась у товаристві.

      – А якби взятися до якоїсь роботи? Благочинність… Місіс Керю роздратовано махнула рукою.

      – Делло, серденько, ми все це вже проходили. Я віддала достатньо грошей на благочинність. Може, навіть, надміру. Я не вірю в зубожіння населення.

      – Люба, якби ти присвятила себе якій-небудь справі, – обережно наполягала Делла, – якби зацікавилася чим-небудь, це допомогло б тобі, змінило твоє життя, і тоді…

      – Делло, серденько, припиняй! – перервала її уперта старша сестра. – Я люблю тебе і рада, що ти завітала, однак я терпіти не можу повчань. Тобі пішла на користь роль рятівного янгола – ти подаєш людям склянку води, перебинтовуєш розбиті голови. Можливо, тобі це допомагає забути Джемі; а мені б не допомогло. Я б тільки ще більше згадувала про нього, думала б, чи є кому подбати про нього, подати йому склянку води, перебинтувати голову… До того ж, спілкування з людьми такого штибу було б мені неприємним як таке.

      – А ти вже пробувала?

      – Ще чого! Звісно, ні!

      В голосі місіс Керю пролунали нотки презирливого обурення.

      – То звідки така впевненість, коли навіть спроби не було? – підводячись, дещо втомлена суперечкою, запитала юна медсестра. – Мені час іти, люба. Маю ще зустрітися з дівчатами на Південному вокзалі. Наш потяг рушає о пів на першу.

      – Пробач, якщо змусила тебе гніватись, – додала вона, цілуючи сестру на прощання.

      – Делло, я не гніваюсь на тебе, – зітхнула місіс Керю. – Та якби ж ти могла зрозуміти мене!

      За якусь мить Делла Ветербі, проминувши мовчазні похмурі коридори, вийшла на вулицю. Її вираз обличчя, жести, хода були геть не такими, як заледве годину тому, коли вона сходила на ґанок сестриного будинку. Де й поділася бадьорість, жвавість, радість життя. Молода жінка мляво пленталась, насилу переставляючи ноги. Раптом вона різко підвела голову і глибоко зітхнула.

      «Я в тому будинку не витримала б навіть одного тижня, – подумала вона здригнувшись. – Не думаю, що навіть Полліанна була б здатна змагатися з похмурою атмосферою того дому. Єдине щастя вона б знайшла хіба що в тому, що не має потреби там мешкати».

      Безпідставність такої зневіри у здібностях Полліанни дуже скоро виявилась недоречною. Щойно медсестра повернулась у санаторій, вона дізналась про щось таке, що змусило її вже наступного дня мчати за вісімдесят кілометрів назад, у Бостон.

      Як і передбачала, вона знайшла місіс Керю у такому точнісінько стані, наче вона її взагалі не полишала.

      – Рут, – радісно виголосила Делла, щойно відповівши на здивоване сестрине привітання, – я просто не могла не повернутись! І цього разу ти мусиш поступитись і зробити по-моєму. Слухай! Я думаю, та дівчинка, Полліанна, може замешкати у тебе, якщо тільки ти забажаєш.

      – Я не бажаю, – холодно відрубала місіс Керю.

      Та