Полліанна. Елінор Портер

милосердний! Щось я не бачу, з чого тут радіти, коли хочеш ляльку, а тобі дають милиці!

      Полліанна заплескала у долоні.

      – Отож-бо й воно! – вигукнула вона. – Спершу я теж не бачила, з чого, – зізналась вона, – але тато мені підказав.

      – То, коли твоя ласка, підкажи й мені, – буркнула Ненсі.

      – Простіше простого! Радієш з того, що милиці тобі… не потрібні, – переможно виголосила Полліанна. – Бачиш, усе дуже просто, коли знаєш, як грати!

      – Отаке химерне вигадати… – пробурмотіла Ненсі, майже з острахом дивлячись на дівчинку.

      – Нічого не химерна, а дуже славна гра, – вперто наполягала Полліанна. – Ми, відтоді не полишали грати в неї. А що складніше завдання, то цікавіша його долати. Щоправда, іноді буває… аж надто важко… якот, коли тато йде на небо і не лишається нікого, крім дам із «Жіночої допомоги».

      – Чи коли тебе поселяють у задушливій убогій комірчині під дахом, – сердито рикнула Ненсі.

      Полліанна зітхнула.

      – Так, цього разу попервах було тяжко, – визнала вона, – надто, що я почувалася такою самотньою. По щирості, я саме не мала жодної охоти до гри, а на додачу я очікувала усіляких вигод! Але потім я пригадала, як я не люблю бачити у дзеркалі своє ластовиння, а тоді ще побачила чарівний краєвид з вікна, відтак я вже знала, що знайду, з чого радіти. Бо коли наполегливо шукаєш радощів, то на прикрощі – як ось брак ляльки – просто не зважаєш.

      – Гму! – гмикнула Ненсі, намагаючись звільнитися від клубка, що став їй у горлі.

      – Зазвичай це не забирає так багато часу, – зітхнула Полліанна, – а часто взагалі виходить наче мимоволі. Я так давно граю, що призвичаїлася. Це справді чудова гра. Ми з татом, – її голосок затремтів, – любили в неї грати. Тепер, либонь, буде складніше, бо нема з ким грати. Можливо, втім, тітка Поллі захоче, – спало їй на думку.

      – Куваннячко-щебетаннячко!.. Вона?! – процідила Ненсі крізь зуби.

      Зважившись, вона додала рішучіше:

      – Послухайте, міс Полліанно, я не впевнена, що наловчуся аж так гарно грати, ба, навіть не скажу, що я добре збагнула, що й до чого, але я з вами гратиму – хай уже сяк-так на косяк – а гратиму.

      – Ой, Ненсі! – кинулася їй на шию Полліанна. – Буде просто чудово. Побачиш, як це славно.

      – Гм… може, – невпевнено погодилася Ненсі. – Але на багато від мене не сподівайтеся. Я ніколи не надавалася до ігор, одначе цього разу докладу зусиль. Принаймні, тобі буде з ким грати, – завершила Ненсі, коли вони разом переступили поріг кухні.

      Полліанна з апетитом ум’яла скибку хліба з молоком. Тоді на пропозицію Ненсі пішла до вітальні, де її тітка сиділа й читала книжку.

      Міс Поллі холодно глянула на племінницю.

      – Полліанно, ти повечеряла?

      – Так, тітонько Поллі.

      – Мені дуже прикро, Полліанно, що я змушена була першого ж дня відправити тебе на кухню, на хліб з молоком.

      – Дарма, тітонько Поллі! Я рада, що ви так зробили. Я люблю хліб з молоком, і Ненсі теж люблю. Тож не робіть собі з цього клопоту.

      Міс Поллі ще жорсткіше випростала спину.

      – Полліанно,