Полліанна. Елінор Портер

червоного килима можна придбати на гроші за саквояж, але скількись точно можна – думаю вистачило б на половину проходу між рядами у церкві. А ви як гадаєте? У мене у цій торбинці квитанція, яку, містер Ґрей казав, я маю віддати вам, щоб ви отримали мій саквояж. Містер Ґрей – це чоловік місіс Ґрей. Вони – родичі дружини диякона Кара. Я приїхала з ними сюди на Схід і вони дуже славні… А… ось де вона, – подала вона Ненсі папірець, попорпавшись попередньо у своїй торбинці.

      Ненсі зітхнула. Вона інстинктивно відчула, що принаймні хтось із них мав би зітхнути після цього монологу. Зиркнула на Тімоті – той передбачливо відвів погляд.

      Отримавши саквояж, вони поклали його в екіпажі позаду, Полліанна зручно вмостилася між Ненсі й Тімоті спереду, а тоді, нарешті, рушили. Весь час, доки вони лаштувалися, дівчинка, не вгаваючи ні на мить, сипала коментарями й запитаннями, аж Ненсі вибилася з сил, відповідаючи на них.

      – Ох, як гарно! А далеко нам? Гарно, якби довго їхати, бо я люблю кататися! – не вгавала Полліанна, вже коли почали обертатися колеса. – Втім, якщо недалеко, тим ліпше, бо я хочу чимшвидше побачити… Яка гарна вулиця! Я знала, що тут гарно, бо тато мені розповідав…

      Вона урвала потік слів і схлипнула, переривчасто вдихнувши. Занепокоєно глянувши на дівчинку, Ненсі помітила, що підборіддячко малій затремтіло, а на очі їй набігли сльози. Однак за мить Полліанна мужньо піднесла голову й заторохтіла далі:

      – Татко мені все розповів. Він усе пам’ятав. А ще… мені слід було відразу пояснити… Місіс Ґрей мені так радила… пояснити, чому я приїхала у червоній сукні, а не в чорному, як належало б. Вона сказала, вас це може неприємно вразити. Але серед останніх пожертвуваних у місію речей не трапилося геть нічого чорного. Крім, хіба що, баски з чорного оксамиту, але дружина диякона Кара сказала, що на мені така річ видаватиметься недоречною. Крім того, баска була дуже виношена й оксамит витерся до білого – на ліктях і ще подекуди. Деякі дами з «Жіночої допомоги» схилялися до того, щоб купити мені чорну сукню і капелюшок, але решта наполягли на тому, що гроші таки збирали на червоний килим… тобто, для церкви, знаєте. Зрештою, місіс Вайт сказала, що так як є, можливо, навіть ліпше, бо вона не любить дітей у чорному… Тобто, дітей вона, звісно, любить, але не в чорному.

      Полліанна перевела дух і Ненсі спромоглася вставити: – Я впевнена, це… все буде гаразд…

      – Добре, що ви теж такої думки, – кивнула Полліанна, знову ніби злегка схлипнувши. – Бо, звісно ж, набагато складніше радіти, коли ти в усьому чорному.

      – Радіти? – спантеличено перепитала Ненсі.

      – Так, адже тато пішов на небо, і зараз він у раю, разом з мамою та рештою наших. Він казав, я маю радіти. Але іноді це важко, навіть попри сукню у червоні ґратки, бо… бо мені його так бракує! Я нічого не можу з собою вдіяти, бо відчуваю, як мені його бракує. У мами та всіх наших там є Бог і янголи, а в мене тут нікого, крім дам з Жіночого благочинного комітету. Але тепер я знаю, все буде простіше, бо у мене є ви, тітонько Поллі. Якби ви знали, яка я щаслива, що у мене з’явилися ви!

      Болісне співчуття