Полліанна. Елінор Портер

кутки. Насправді, завзяття, з яким вона віддавалася прибиранню, більшою мірою давало вихід її почуттям, ніж свідчило про бажання домогтися бездоганної чистоти – попри покірливий страх перед господинею, Ненсі була аж ніяк не святенниця.

      – Якби оце так… та повичищати… та кутки… у її душі, – бубоніла вона у такт різким поштовхам, енергійно орудуючи щіткою. – Атож!.. От, де треба з темних кутків повичищати… Це ж у голову не увібгаєш! Запроторити нещасне дитя у задушливу комірчину на горищі… де взимку не опалюється… і це у здоровенному будинку, де самі порожні кімнати. Нікому непотрібна дитина, каже! А нехай тобі!

      Ненсі з такою силою викрутила ганчірку, що аж у пальцях запекло.

      – А я так гадаю, то не дитина нікому не потрібна… гм… Нікому! Нікому не потрібна, а комусь, як на те, потрібна. Авжеж… дуже потрібна…

      Деякий час вона працювала мовчки, а тоді, закінчивши, гидливо оглянула вбогу кімнатку.

      – Що ж, справу зроблено… Себто, я своє зробила, – зітхнула вона. – Бруду нема… Зрештою, тут нічого нема. Бідолашне дитя! Гарне місце вигадала пані для сироти, якій бракує рідної домівки! – докинула Ненсі наостанок і вийшла, грюкнувши дверима.

      – Ой! – похопилась, кусаючи губу.

      А тоді буркнула:

      – А мені байдуже. Тим ліпше, як вона почула. Нехай!

      Згодом, уже по обіді, Ненсі таки знайшла кілька хвилин, щоб розпитати старого Тома, який від давніх-давен працював при садибі, виполюючи бур’яни й розчищаючи доріжки.

      – Містере Томе, – почала вона, озирнувшись, чи, бува, ніхто не стежить. – А ви знаєте, що до нас приїздить маленька дівчинка, яка мешкатиме у міс Поллі?

      – Що? Хто? – перепитав старий, з натугою випростуючись.

      – Маленька дівчинка. Замешкає з міс Поллі.

      – Пхе! Оце пожартувала! – недовірливо пирхнув Том. – Скажи ще, що завтра сонце сяде на сході.

      – Щира правда. Вона сама мені сказала, – наполягала Ненсі. – Дівчинка її небога і їй одинадцять рочків.

      Старий аж рота роззявив.

      – Овва!.. Стривай лишень, – пробурмотів він, а тоді його бляклі очі засвітилися ніжністю. – То це мусить бути… донечка міс Дженні. Решта з них ніхто не брав шлюбу. Атож, Ненсі, це має бути донечка міс Дженні. Слава Господу у вишніх! Подумати лишень, мої старі очі її побачать!

      – А хто була та міс Дженні?

      – Вона була янголом небесним! – схвильовано вигукнув Том. – У старих господарів вона була старшою дочкою. Їй було двадцять, коли вона вийшла заміж і виїхала звідси, багато років тому. Я чув, усі її діти повмирали, крім останньої донечки. Напевне, саме вона тепер приїде.

      – Їй одинадцять років.

      – Так, наче сходиться, – кивнув старий.

      – Вона спатиме на горищі. Як тільки отій… – Ненсі обурено озирнулась на будинок, – як їй не сором!

      Старий Том насупився. А наступної миті вуста йому викривила гірка посмішка.

      – Цікаво, як міс Поллі ладнатиме з малою, – сказав він.

      – Гай, гай! Мені цікаво, як мала у цьому домі