Чудесна мандрівка Нільса з дикими гусьми. Сельма Лаґерлеф

горобець. – Подивіться-но на Нільса!

      – Кукуріку! – весело закричав півень. – Скиньмо його в ріку!

      А кури залопотіли крилами й навперебій закудкудакали:

      – Так йому й треба! Так йому й треба!

      Гуси обступили Нільса зусібіч і, витягуючи шиї, шипіли йому у вухо:

      – Хорош-ший! Оце ж бо вже хорош-ший! Що, боїш-шся тепер? Боїш-шся?

      І вони клювали його, щипали, дзьобали, смикали за руки й за ноги.

      Бідолашному Нільсу добряче перепало б, якби в цей час на подвір’ї не з’явився кіт. Помітивши кота, кури, гуси та качки відразу ж кинулися врізнобіч й почали порпатися в землі з таким виглядом, ніби їх нічого на світі не цікавить, окрім черв’яків та торішніх зерен.

      А Нільс зрадів коту, як рідному.

      – Любий котику, – сказав він, – ти знаєш всі закутки, всі дірки, всі нірки на нашому подвір’ї. Будь ласкавий, скажи, де мені знайти гнома? Адже він не міг далеко піти.

      Кіт відповів не одразу. Він сів, обвив хвостиком передні лапки й глянув на хлопчика. Це був здоровецький чорний кіт, з великою білою цяткою на грудях. Його гладка шерстка аж вилискувала на сонці. Вигляд у кота був цілком доброзичливий. Він навіть втягнув свої кігті й примружив очі з вузесенькою жовтою смужечкою посередині.

      – М-р-р, м-р-р! Я, звісно, знаю, де знайти гнома, – заговорив кіт ласкавим голосом. – Та ще невідомо, скажу я тобі чи ні…

      – Котику, котику, золотий ротику, ти повинен мені допомогти! Хіба ж ти не бачиш, що гном мене зачарував?

      Кіт трішечки розплющив очі. В них спалахнув зелений лихий вогник, та муркотів кіт і досі лагідно.

      – Це за що ж я повинен тобі допомагати? – сказав він. – Може, за те, що ти запхнув мені у вухо осу? Чи за те, що ти підпалив мені шерсть? Чи за те, що ти щодня смикав мене за хвоста? Га?

      – А я й зараз можу смикнути тебе за хвоста! – закричав Нільс. І, забувши про те, що кіт разів у двадцять більший за нього самого, ступив крок уперед.

      Що тут трапилося з котом! Очі в нього загорілися, спина вигнулася, шерсть стала дибки, з м’яких пухнастих лапок вилізли гострі кігті. Нільсу навіть здалося, що це якийсь небачений дикий звір вискочив з лісових нетрів. Проте Нільс не відступив. Він зробив іще крок… Тоді кіт одним стрибком збив з ніг Нільса і притис його до землі передніми лапами.

      – Допоможіть, допоможіть! – заверещав Нільс щосили.

      Але голосок у нього був тепер мов у мишеняти. Та й нікому було його рятувати.

      Нільс зрозумів, що йому настав кінець, і від жаху заплющив очі.

      Раптом кіт втягнув пазурі, випустив Нільса з лап і сказав:

      – Гаразд, на перший раз досить. Якби твоя мати не була такою доброю господинею і не поїла мене вранці й ввечері молочком, тобі було б непереливки. Заради неї я залишу тебе в живих.

      З цими словами кіт повернувся й спокійнісінько пішов геть, тихенько муркочучи, як і годиться доброму домашньому котові.

      А Нільс встав, обтрусив зі шкіряних штанців бруд й поплентався в кінець двору. Там він видерся на виступ кам’яної огорожі, всівся, звісивши крихітні