Чудесна мандрівка Нільса з дикими гусьми. Сельма Лаґерлеф

трапилася з ним незвичайна пригода.

      А було це так.

      Одного разу у неділю батько з матір’ю зібралися на ярмарок у сусіднє село. Нільс не міг дочекатися, доки вони підуть.

      «Йшли б швидше! – думав Нільс, зиркаючи на батьківську рушницю, що висіла на стіні. – Хлопці луснуть від заздрощів, як побачать мене з рушницею».

      Та батько ніби прочитав його думки.

      – Гляди ж, з дому ані на крок! – сказав він. – Відкривай підручника й набирайся розуму. Чуєш?

      – Чую, – відповів Нільс, а про себе подумав: «Як би не так, стану я гаяти недільний день на уроки».

      – Вчися, синку, вчися, – сказала мати.

      Вона навіть сама дістала з полиці підручник, поклала на стіл і підсунула крісло.

      А батько відрахував десять сторінок і суворо наказав:

      – Щоб до нашого повернення все назубок знав. Сам перевірю.

      Нарешті батьки пішли.

      «Добре їм, он як весело крокують! – важко зітхнув Нільс. – А я наче в мишоловку втрапив з цими уроками!».

      Та що вдієш! Нільс знав, що з батьком жарти недоречні. Він знову зітхнув і всівся за стіл. Щоправда, дивився не так в книжку, як у вікно. Адже це – набагато цікавіше заняття!

      За календарем був ще березень, але тут, на півдні Швеції, весна вже встигла здолати зиму. В рівчаках весело струменіла вода. На деревах набубнявіли бруньки. Буковий ліс випростав свої гілки, закляклі в зимові холоди, і тепер тягнувся вгору, ніби хотів сягнути блакитного весняного неба.

      А під самісіньким вікном поважно розгулювали кури, стрибали й чубилися горобці, в каламутних калюжах плескалися гуси. Навіть корови, замкнені в хліві, відчули весну й мукали на всі голоси, ніби просили: «Ви – ипусти нас, ви-ипусти нас!»

      Нільсу теж хотілося і співати, і кричати, і чалапати по калюжах, і битися з сусідськими хлопчаками. Він, похнюпившись, відвернувся від вікна і втупився в книгу. Та прочитав він не багато. Букви почали чомусь стрибати перед очима, рядки то зливалися, то розбігалися… Нільс і сам не помітив, як задрімав.

      Хтозна, може, Нільс так і проспав би увесь день, якби його не розбудив якийсь шурхіт.

      Нільс підняв голову й насторожився.

      У дзеркалі, що висіло над столом, відображалася вся кімната. Нікого, окрім Нільса, в кімнаті немає… Все наче на своєму місці, все гаразд…

      Аж раптом Нільс ледь не скрикнув. Хтось відкрив кришку скрині!

      У скрині мати зберігала всі свої коштовні речі. Там лежало вбрання, котре вона носила ще замолоду, – широчезні спідниці з домотканого селянського сукна, розшиті кольоровим бісером ліфи, білосніжні накрохмалені очіпки, срібні пряжки та ланцюжки.

      Мати нікому не дозволяла відкривати без неї скриню, а Нільса й близько до неї не підпускала. А про те, що вона могла піти з дому, не замкнувши скрині, годі й говорити! Такого ніколи не бувало. Та й сьогодні – Нільс чудово це пам’ятав – мати двічі верталася з порога, щоб посмикати замок, – чи ж добре замкнувся?

      Хто ж відімкнув скриню?

      Може, поки Нільс спав, в будинок заліз злодій і тепер ховається десь тут, за дверима чи за шафою?

      Нільс