Міфи та легенди українців. Отсутствует

собі та й думає: «Чи я не дурний, чи я не скажений, чому було не хватати за горло?!»

      От він знов потяг до святого Юрія просити їжі.

      – Святий Юрію, – каже, – милостивий. Дай хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.

      – Хіба, – каже святий Юрій, – тобі кобили мало?

      Вовк лається:

      – Хай, – каже, – з неї шкуру живцем на гамани злуплять. Не то не наївся, а мало пики не розбила…

      – Ну, коли так, – каже святий Юрій, – то піди отам над яром такий ситий баран пасеться, то ти його й з’їж.

      Пішов вовк. Баран пасеться над яром.

      – Здоров, баране.

      – Здоров.

      – Казав святий Юрій, щоб я тебе з’їв.

      – А що ти таке, що їстимеш мене?

      – Вовк, – каже.

      – Та брешеш, – собака.

      – Ні, їй-богу, – каже, – вовк.

      – А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?

      – Як їстиму? З голови почну, та й увесь мій – не як.

      – Е, вовчику, – каже, – вовчику. Коли вже наважив мене з’їсти, то стань краще он там над яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.

      – Ставаймо, – каже вовк.

      От став він якраз над кручею – така круча! Роззявив рот, так тая паща аж зяє: от би проковтнув. А баран як розженеться, як вчистить у лоб! Вовк – беркиць у яр… Добре наївся. Сів тоді сердега та й плаче:

      – Чи я не дурний, чи я не скажений… Чи то видано, щоб живе м’ясо та само у рот ускочило?…

      Думав-думав та й пішов знову просить їжі до святого Юрія.

      – Святий Юрію, – каже, – милостивий. Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду.

      Святий Юрій каже:

      – Такий з тебе їдець. Тобі якби само в рот ускочило… Та вже що з тобою робити: піди, там чоловік по дорозі згубив сало – то й твоє, воно нікуди не втече.

      Послухав вовк, прийшов на місце – аж лежить сало. Він сів та й думає:

      «Добре, з’їм я його. Але ж воно солоне – пити захочеться. Піду спершу нап’юся, а тоді вже й з’їм».

      Пішов. Поки там до річки та од річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, – повернувся – коли воно лежить. Узяв те сало. Приходить вовк – нема сала. От сів та й плаче:

      – Чи я не дурний, чи я не скажений. Хто таки не ївши п’є.

      Сидів-сидів, а їсти аж-аж-аж… Йде знову до святого просити їжі.

      – Святий Юрію, – каже, – милостивий! Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу.

      – Та й набрид же ти, – каже, – з тією їжею. Та що вже з тобою говорити, піди, там, недалечко від села, пасеться свиня, – оту й з’їж.

      Пішов.

      – Здоров, свине.

      – Здоров.

      – Казав святий Юрій, щоб я тебе з’їв.

      – А що ти таке, що ти будеш мене їсти?

      – Вовк!

      – Брешеш, – собака.

      – Ні, – каже, – вовк.

      – Хіба ж, – каже, – вовкові їсти нічого?

      – Нічого, – каже.

      – Коли ж, – каже, – нічого, то сідай на мене, я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, – може, й тебе виберуть.

      – Чи так, то й так. Вези.

      Сів на свиню. Прибіга в село, а свиня як закувіка – аж вовк перелякався.

      – Чого