Міфи та легенди українців. Отсутствует

мені, Васю, як ви в кареті переїхали через річку? Адже вона дуже глибока, ні мосту, ні порома на ній немає. Як же ви через неї переїхали?

      – Тато зробив міст, ми й переїхали, – відповів Василько.

      Та Горпинка заперечила:

      – Ні, не так: тато ліг на воду і сам зробився мостом, а ми по татові й переїхали; він і зараз ще лежить мостом і чекає, поки ми переїдемо назад, на той бік ріки.

      – Хто ж такий, Горпинонько, ваш тато, що сам зробився мостом?

      Хоч Василько і зупиняв сестру і нагадував їй про заборону матері, та Горпинка захопилась своєю балачкою і все розповіла дідові: і де вони живуть, і хто їхній батько, і що він лежить зараз через річку гарним дерев’яним мостом. Дід розцілував онучку, обдарував дітей рум’яними яблуками і солодкими грушами, лишив їх бавитися в саду, а сам пішов у повітку, взяв гостру сокиру, попрямував до ріки і порубав міст на друзки. Погостювавши у батька до вечора, Маруся сіла з дітьми в карету, і вони швидко поїхали до мосту. Під’їжджають до ріки – мосту немає, а на березі, де був міст, – о жах! – всюди кров. Зразу ж зрозуміла Маруся все.

      – Хто ж із вас, діти, – чи ти, Васильку, чи ти, Горпинко, – розповів дідусеві, що батько ваш зробився мостом? Хто? – вигукнула, ридаючи, Маруся. – Що ж ви мовчите! Ти, Васю?

      – Ні, мамо, я нічого не казав дідусеві, – відповів Василько крізь сльози.

      – А, то, значить, це ти, Горпинко, зробила нас усіх нещасними? Ну, будь же ти за це кропивою! Нехай твою серцевину постійно так само точать черв’яки, як зараз моє серце точить люте горе! І завжди ти завдаватимеш людям пекучого болю, як зараз ти завдала його мені!.. А ти, мій милий Васильку, будь запашним васильком. Люди насолоджуватимуться твоїми пахощами і завжди триматимуть тебе у своїх оселях і в своїх церквах!

      І ще дужче заридала Маруся і полетіла в ліс зозулею, а діти лишились на березі рости: Василько – запашним васильком, а Горпинка – жалкою кропивою.

      Звідки взялися Петрові батоги, або ж Цикорій

      Ішов якось Спаситель з учнями Своїми з одного поселення в інше. І треба було проминути луки, на яких хлопчаки пасли овець. Побачивши Господа, пастушата кинули свої отари, побігли з батіжками на шлях, яким ішов Спаситель, і оточили його зусібіч, так що заважали йти далі. Гримнув на них апостол Петро, аби розступилися, але пастушата, не звертаючи жодної уваги на його гримання, й далі сікалися до Спасителя, цілували йому руки, ноги та краї одежі.

      – Ось я вас! – знову гримнув на них апостол Петро і вхопив було в одного з пастушків батіжок, якого той тримав у руках. Але пастушок, не випускаючи зі своїх рук батіжка, став плакати й виривати його з рук Петра. Той поступився перед хлопчиком, віддав його батіжок, а сам, нахилившись, зірвав бадилинку і, розмахуючи нею, раз у раз повторював:

      – Геть з дороги, а то скуштуєте мого батіжка!

      Пастушата з веселим сміхом розступилися й дали, нарешті, дорогу Спасителеві. Петро кинув тоді бадилинку, що була в нього