Мацюсеві пригоди. Януш Корчак

навіть трохи неприємно вразило. «Скупий він, чи що?» – подумав Мацюсь.

      Палац навіть не був схожий на королівський замок і майже не відрізнявся від найкрасивіших будинків міста.

      На одному з лакеїв були рукавички вже не першої свіжості, а на скатертині виднілася хоч і маленька, проте все ж таки дірка, майстерно зацерована шовковими нитками. А коли Мацюся повели в королівську скарбницю, він іще більше здивувався. Тут було стільки золота, срібла й коштовного каміння, що Мацюсь аж заплющив очі.

      – Ваша королівська величність страшенно багаті.

      – Що ви, ні, – відказав король, – якби я спробував роздати все це громадянам моєї країни, на кожного випало б лише по одній монетці.

      І він якось так приємно про це сказав, що в Мацюся навіть защеміло серце.

      Цей король був наймолодший з усіх трьох, але якийсь сумний. Якщо ввечері вони не відвідували театр, король грав на скрипці. І грав він так сумно, що весь час хотілося зітхати.

      «Які різні бувають королі», – подумав Мацюсь і зауважив:

      – Кажуть, у вашої величності є величезний будинок. Дуже-дуже великий.

      – А, так. Я не показував його вашій величності, бо це будинок парламенту. Оскільки у вашій країні немає народовладдя, я вважав, що це вам буде нецікаво.

      – А я б дуже хотів побачити цей… цей… парламент.

      Мацюсь не зрозумів, про що говорив король, і знову подумав: «Дивно. Мені стільки розповідали, що робили королі сто, двісті, триста, тисячу років тому, і ніхто не сказав, що роблять королі тепер і які вони з себе. Коли б я знав їх раніше, можливо б справа не дійшла до війни».

      Король знову став грати на скрипці, а Мацюсь, Геленка і Стасек слухали.

      – Чому ваша величність грає так сумно?

      – Тому, друже мій, що життя невеселе. А в короля, мабуть, життя найсумніше.

      – У коро-ля-а? – здивувався Мацюсь. – А ті двоє такі веселі…

      – І вони сумні, любий Мащосю. Вони лише при гостях удають, що бадьорі, бо такий уже звичай, так вимагає етикет. Хіба можуть бути веселими королі, які нещодавно програли війну?

      – Он чому ваша величність так сумує!

      – Якраз я найменше з усіх нас трьох. Я навіть задоволений.

      – Задоволені? – ще дужче здивувався Мацюсь.

      – Так, бо я не хотів цієї війни.

      – Навіщо ж ви воювали?

      – Мусив, інакше не міг.

      «Дивний якийсь король, – подумав Мацюсь, – не хоче воювати, а оголошує війну й радіє потім, що програв її. Дуже дивний король».

      – Виграна війна – це велика небезпека, – вів далі король, немов розмірковуючи сам з собою. – Тоді найлегше забути, для чого живе король.

      – А для чого живе король? – наївно запитав Мацюсь.

      – Принаймні не для того, щоб носити корону. Його мета дати щастя своїм підвладним. А як його дати? Для цього запроваджуються різні реформи.

      «Ого, це цікаво», – подумав Мацюсь.

      – А реформи – це найважче, так, це найважче.

      І нараз скрипка так сумно заграла, мов заплакала,