Мацюсеві пригоди. Януш Корчак

був тоді солдатом, то, може, вийде по-твоєму, хоч особисто я дав би тобі мотузку, а не кулю.

      Наступного дня відбувся польовий суд.

      – Звинувачую цього хлопця, – сказав офіцер на суді, – в тому, що взимку він вивідав, де містяться наші порохові склади, й доніс ворожій артилерії. Дванадцять разів вони стріляли й не влучали, а на тринадцятий влучили й висадили в повітря наш арсенал.

      – Чи так це було? Чи визнаєш себе винним? – запитав сивий суддя-генерал.

      – Ні, це було інакше. Не я вивідав, де ваші порохові склади, а цей офіцер сам повів мене до них, показав мені все й звелів піти подивитися, де міститься наш арсенал, й донести йому. А за це дав мені шоколаду. Хіба не так було?

      Офіцер зашарівся – адже він зробив тоді погано, бо не можна нікому показувати, де містяться склади боєприпасів.

      – Я був солдатом, і мене послали в розвідку, а ваш офіцер хотів зробити з мене шпигуна, – сміливо вів далі Мацюсь.

      – А відкіль я міг знати? – почав виправдовуватися офіцер.

      Та генерал урвав його:

      – Соромно, пане офіцер, що такий малюк вас обдурив. Погано ви зробили, і за це будете покарані. Але й цьому хлопчиськові дарувати не можна. Що ви скажете на це, пане адвокат?

      Адвокат почав захищати Мацюся:

      – Панове судді, звинувачений, який видає себе то за Вирвидуба, то за Томека Палюха, – не винний. Він солдат, і повинен був виконувати наказ. Він пішов у розвідку, бо його послали. Вважаю, що його місце в таборі військовополонених.

      Генералові сподобалась промова адвоката, бо йому шкода було хлопчика. Але він нічого не сказав. Військовий не повинен показувати, що співчуває комусь, а тим більше ворожому солдатові. Генерал лише схилився над книжкою, де було записано всі військові закони, й шукав, що там сказано про військових шпигунів.

      – Ага, ось воно, – сказав він нарешті. – Шпигунів цивільних, які зраджують за гроші, слід одразу вішати. Шпигунів військових можна негайно розстріляти або, якщо вимагає адвокат, з розстрілом можна зачекати, а всі матеріали негайно надіслати до верховного суду.

      – Отже, я вимагаю, – мовив адвокат, – щоб справу було передано до верховного суду.

      – Добре, – погодився генерал і всі судді.

      І Мацюся знову відвели до в’язниці. Це була звичайнісінька сільська хата. [Бо на фронті, поблизу поля бою, немає кам’яних споруд з ґратами на вікнах. З таких «зручностей» тішаться великі міста, але не військо на фронті. Отож і відпровадили Мацюся до звичайної хатини; тільки що] попід вікнами і перед дверима стояло по два солдати з револьверами та карабінами напоготові. Проте Мацюсь не втратив надії: «Мали мене повісити, та не повісили. Може, якось і від кулі врятуюсь. Адже стільки їх біля мене дзижчало».

      З апетитом з’їв Мацюсь вечерю, досить-таки смачну, бо приречених на смерть годують добре: такий уже закон. А Мацюсь вважався приреченим на смерть. Згодом сів він біля вікна й задивився на небо, де шугали літаки: «Наші це чи ворожі?» – подумав Мацюсь. Аж раптом як гуркнуть одразу три бомби – і всі поблизу Мацюсевої в’язниці.

      Що