Мацюсеві пригоди. Януш Корчак

іде!

      Фелека й Мацюся штовхнули в куток вагона й накрили шинелями.

      Згодом перевірили їхній одяг, і з’ясувалося, що й тому й тому чогось бракує. Але у вагоні був один солдат-кравець, закоханий у своє ремесло, який знічев’я заходився перешивати для добровольців солдатську форму. Гірше було з чобітьми.

      – Слухайте, хлопці, ви справді думаєте воювати?

      – Для того ж і їдемо.

      – Воно то так, але походи дуже важкі. Чоботи для солдата – це перша річ після карабіна. Доки ноги здорові, ти воїн, а як натер їх – каліка. Пропав. Ні за цапову душу.

      Так собі перемовляючись, солдати їхали далі. Зупинки були тривалі. То їх затримували на станціях по годині або й більше, то заганяли на запасну колію, щоб пропустити важливіші ещелони, то знову повертали на попередні станції, то затримували за кілька верст від вокзалу, бо шлях був забитий.

      Солдати співали, в сусідньому вагоні хтось грав на гармошці. На привалах навіть танцювали. Проте для Мацюся й Фелека час тягнувся особливо довго – адже їх не випускали з вагона.

      – Не виходьте, поручик побачить.

      Мацюсь відчував таку втому, наче пережив не один, а п’ять великих боїв. Хотів заснути і не міг: свербіло тіло; хотів вийти – не можна; а в вагоні було страх як душно.

      – А знаєте, чого ми так довго стоїмо? – прийшов з новиною один солдат, веселий, жвавий, який весь час десь крутився й щоразу з’являвся із свіжими звістками.

      – Ну, чого? Мабуть, ворог висадив міст у повітря або колію ушкоджено?

      – Ні, наші добре стережуть мости.

      – Тоді вугілля бракує, бо на залізниці не передбачали запасів для стількох поїздів.

      – Може, який шпигун зіпсував паровоз?

      – Ні, не тому. Весь транспорт затримано через те, що буде проїжджати королівський поїзд.

      – А хто ж, хай йому чорт, буде в ньому їхати? Чи не король Мацюсь?

      – Його ще там бракувало!

      – Бракувало чи не бракувало, а він король – і край.

      – Королі тепер на війну не їздять.

      – Інші, можливо, не їздять, а Мацюсь міг би поїхати, – втрутився раптом Мацюсь, хоч Фелек і смикав його за хламиду.

      – Всі королі однакові. Раніше, може, було інакше.

      – Хіба ми знаємо, як було раніше? Може, королі так само лежали під периною, як і тепер. А люди не пам’ятають, то й брешуть.

      – Нащо їм брехати?

      – Ну, скажіть, скількох королів убито на війні, а скількох солдатів?

      – Отакої… король один, а солдатів багато.

      – А тобі що, мало одного? І з одним лиха наберешся.

      Мацюсь не йняв віри власним вухам. Він стільки наслухався про любов народу, а надто війська, до короля. Ще вчора він гадав, що змушений ховатися, аби з величезної любові йому не завдали прикростей, а тепер бачить, що якби відкрився їм, то це не викликало б ніякого захвату. Дивно: військо їде воювати за короля, якого не любить.

      Мацюсь боявся, щоб не сказали чогось лихого про батька. Але ні, батька навіть похвалили.

      – Покійник не любив воєн. Сам не хотів битись і народ до війни не силував.

      Така повага до