Мацюсеві пригоди. Януш Корчак

годинник тронного залу – востаннє накручений чотириста років тому – задзвонив, наче церковний дзвін. До зали зайшов церемоніймейстер, а за ним двадцятеро лакеїв внесли золоту труну. Тоді король-батько зійшов з трону і ліг у ту труну, а церемоніймейстер зняв корону з голови батька і одягнув її на Мацюсеву голову. Мацюсь хотів сісти на трон, коли бачить – там знову сидить його батько, але вже без корони і якийсь дивний, ніби тінь. І сказав йому батько:

      – Мацюсю, церемоніймейстер віддав тобі мою корону, а я тобі даю свій розум.

      І тінь короля взяла в руки власну голову. В Мацюся аж серце завмерло, що ж тепер буде!

      Але хтось шарпнув Мацюся, і він прокинувся.

      – Ваша величносте, скоро четверта година.

      Підвівся Мацюсь з трави, на якій щойно спав, і відчув себе якось приємніше, ніж тоді, коли вставав з ліжка. Не знав він, що згодом не одну ніч проведе так просто неба на траві, що надовго розпрощається зі своєю королівською постіллю.

      І так само, як Мацюсеві й снилося, церемоніймейстер подав йому корону. А рівно о четвертій в залі засідань задзвонив у дзвіночок король Мацюсь і сказав:

      – Панове, починаємо дебати.

      – Прошу слова, – озвався прем’єр-міністр.

      І почав довжелезну промову про те, що не може більше працювати, що жаль йому залишати короля самого в таку тяжку хвилину, але він змушений подати у відставку, бо давно хворіє.

      Те ж саме сказали чотири інших міністри.

      Мацюсь анітрішечки не злякався, лише відказав:

      – Все це дуже добре, але зараз війна й немає часу на хвороби та втому. Ви, пане старший міністр, знаєте всі справи, отже, повинні залишитися. Коли я виграю війну, тоді поговоримо.

      – Але в газетах писали, що я йду у відставку.

      – А тепер напишуть, що ви залишаєтесь, бо таке моє прохання.

      Король Мацюсь хотів сказати: «Такий мій наказ», проте, мабуть, розум батька підказав йому в таку важливу хвилину замінити слово «наказ» на «прохання».

      – Панове, ми повинні захищати батьківщину, повинні захищати нашу честь.

      – То ваша величність воюватиме з трьома державами? – запитав військовий міністр.

      – А що ж ти хочеш, пане міністр, щоб я просив у них миру? Адже я правнук Павла Переможця. [Господь нам помагатиме.]

      Сподобалася міністрам така промова, і старший міністр був задоволений, що король його просить. Він ще трохи покомизився для годиться, та зрештою погодився залишитись.

      Довго тривала нарада, а коли скінчилася, хлопчаки на вулицях загукали:

      – Надзвичайний випуск! Кризу ліквідовано!

      Це означало, що міністри помирилися.

      Мацюсь був трохи здивований, що на засіданні нічого не згадувалося про те, як він, Мацюсь, виступатиме з промовою перед народом, як їхатиме білим конем на чолі хороброго війська. Говорили про залізниці, гроші, сухарі, чоботи для війська, про сіно, овес, воли й свині, ніби не про війну йшлося, а про щось зовсім інше. Мацюсь багато чув про давні битви, але нічого не знав про сучасну війну. І от скоро він мав пізнати її, мав зрозуміти, навіщо