Чума (збірник). Альбер Камю

на першому плані в ньому філософська проблематика, філософське, тобто узагальнено-універсальне трактування зла в контексті людського буття. Саме так і осмислюється чума головними героями роману, інтелектуалами Ріє і Тарру, устами яких найчастіше говорить автор. Для них чума, зло – це щось невіддільне від людини та її існування, найнебезпечніша ж вона тим, що навіть той, хто не хворий, все одно носить хворобу у своєму серці.

      У контексті роману чума – універсальна метафора зла в усій його багатоликості й нездоланності. Стан «зачумленості» – той стан, якого майже нікому не вдається уникнути, а його подолання вимагає постійної мобілізації волі, духовних і моральних сил особистості. Бути «зачумленим», за Камю, – це не тільки чинити насильство, а й не повставати проти нього. «Зачумленість» – не лише готовність убивати, а й примиренність з тим, що вбивають. До «зачумленості» віднесене й самовпевнене невігластво, при чому автор вважає, що особливо небезпечним воно стає, отримавши владу над людьми. Усі люди тою чи іншою мірою перебувають у невіданні, це сумна «доля людська», бо абсолютне знання неможливе. Найстрашніше зло, резюмує автор, це невідання, яке вважає, що йому все відоме, і тому можна вбивати. Тут Камю спирається на історичний досвід ХХ ст., моторошний досвід нацистської Німеччини й більшовицької Росії.

      Люди доброї волі можуть перемогти конкретне зло, але їм ніколи не досягнути перемоги над злом у світобудові. «Що таке чума?» – запитує Тарру у доктора Ріє, і той, подумавши, відповідає: «Нескінченна поразка». I тому у фіналі роману, слухаючи радісний гамір городян, які святкують звільнення міста від чуми, доктор Ріє думає про те, що будь-яка радість перебуває під загрозою, бо він знає, що «бацила чуми ніколи не вмирає, ніколи не щезає» і що знову, «можливо, настане день, коли на лихо і як наука людям чума розбудить пацюків і пошле їх конати на вулиці щасливого міста».

      Слід, проте, зазначити, що Камю непокоїло не так зло саме собою, як позиція людини перед цією невблаганною реальністю буття. А це означає, що не метафізика зла, а гуманістична етика виходить на перший план у романі «Чума». Свідомість того, що остаточна перемога над злом недосяжна, не паралізує розум і волю головних героїв роману, їхньої готовності самовіддано боротися з чумою. Автор шукає в людині ті сили, ті потенції, які піднімають її супроти зла, і знаходить їх передусім у моральній природі людини. Це, до речі, зближує його позицію з віковою традицією французької культури, зокрема з письменниками-моралістами XVII ст. та просвітниками XVIII ст.

      Роман «Чума» цікавий і як художнє явище. Написаний він у підкреслено стриманій і об’єктивній манері, у формі хроніки однієї епідемії, а хроніка, чи роман-хроніка, як відомо, найбільш об’єктивізований жанр, спрямований передусім на фіксацію подій. Але ж не секрет, об’єктивність нерідко буває замаскованою чи, точніше, трансформованою суб’єктивністю. Саме в такому аспекті деякі критики – і не без підстав – тлумачили роман усупереч авторському