Чума (збірник). Альбер Камю

«Етюд про абсурд». Заперечуючи проти онтологізації абсурду, Камю проголошував: «Поза людським розумом немає абсурду. Отже, разом зі смертю зникає й абсурд, як і все інше. Але абсурду немає і поза світом». Абсурд існує лише в «людському всесвіті», і виникає він із протистояння людської свідомості нерозумному й непроникному світові, з усвідомлення закинутості людини в цей світ і її минущості. «Якби я був деревом чи твариною, – пише Камю, – проблема сенсу зникла б зовсім, бо я став би часткою цього світу. Я був би цим світом, якому я нині протистою всією моєю свідомістю, моєю вимогою волі. Нікчемний розум протиставив мене всьому творінню, і я не можу відмінити його розчерком пера». З цим усвідомленням дійсного місця людини в світобудові з’являється відчуття абсурду, який і є її «метафізичним станом у світі».

      Але абсурд береться Камю як вихідний пункт роздумів, на перший план в есе висувається питання про вихід із цього «метафізичного стану». Це питання вирішується автором категорично, на його думку, існують тільки два виходи зі стану абсурду, універсального безглуздя: або фізичне самогубство, тобто знищення того, хто волає про сенс життя, або «філософське самогубство», стрибок через стіну абсурду в ілюзію, що наділяє вакуум людським змістом і сенсом. Піддаючи обидва ці варіанти докладному аналізу, заснованому на численних прикладах і прецедентах, Камю, зрештою, не схиляється до жодного з них.

      Але що ж тоді пропонується? Відповідь слід шукати в заключному нарисі, який дав заголовок всьому есе. Тут Камю звертається до грецького міфу про Сізіфа. Мисляча людина уподібнюється автором цьому міфічному герою, бо вона приречена на вічне протистояння абсурду й боротьбу за самоствердження без надії на перемогу. «Сізіф, пролетарій богів, безсильний і бунтівний, знає про безкінечність своєї сумної долі; про неї він думає, спускаючись з гори. Ясність бачення, яка мала бути його мукою, перетворюється на його перемогу». Отже, ясність розуму не тільки відкриває людині трагізм її існування, але й стає її єдиною опорою і джерелом сили, що дозволяє кидати виклик богам. Одне слово, у заключному нарисі «Міфа про Сізіфа» екзистенціалізм обертається на трагічний стоїцизм, що загалом характерно для Камю.

      Постулат абсурдності буття людини спільний для екзистенціалістів, розбіжності починаються у ставленні до абсурду, у визначенні позиції щодо цієї прикрої реальності буття. Виразно проявляються ці розбіжності між Сартром і Камю, яких певний час вважали однодумцями. Ще 1938 року, рецензуючи в алжирській газеті роман Сартра «Нудота», Камю писав: «Виявити абсурдність життя – аж ніяк не завершення, а тільки початок… Нас цікавить не це відкриття як таке, а його наслідки й правила поведінки, що з нього випливають». Не влаштовує Камю й те, що протагоніст роману Сартра «підкреслює все те, що його відштовхує в людині», замість того, щоб засновуватися в підході до людини на її трагічній величі, породжуваній непоправним розладом зі світом.

      Першим твором Камю,