Щоденник наркомана. Алістер Кроулі

Ми, Пендраґони, – доволі горда братія, особливо відтоді, як сер Томас Мелорі згадав про нас у своєму описі часів Генріха VIII. Ми завжди були трішечки вищими за себе самих. Ось у якому місці моєму бідному старому таткові поїхав дах.

      Утім, мені тільки залишалося попросити чоловіка вибрати найближчу дату, коли б ми могли навідатися до «Пайар» і рознести його на друзки.

      На мою думку, «Пайар» – найкращий ресторан у Парижі, що скажете?

      Тут з’являється маленький червоний кишеньковий записничок, і ось пан Фекліз змочує губами свій олівець, тоді нахиляє голову, спочатку на один бік, а потім на другий.

      – Чортовий Париж! – врешті вимовив він. – Людину просто збивають з ніг ці світські обов’язки. Немає нічого вільного цілий тиждень.

      І тут якраз задзвонив телефон. Лу зробила два кроки до апарата.

      – О, це вас, пане Фекліз, – сказала вона. – Однак хіба хтось знає, що ви тут?

      Він видав дивний смішок.

      – Це саме те, що я вам говорив, леді Пендраґон, – зауважив він, підходячи до приймача. – Я дуже потрібна людина. Мене всі шукають, окрім поліції, – захихотів він. – І вони можуть вийти на мене тепер у будь-яку хвилину, бог його знає.

      Враз, як тільки він почав говорити по телефону, то зробився серйозним.

      – О, так, – мовив він у слухавку. – Справді, дуже прикро. Де? О четвертій? Добре, я там буду.

      Він поклав слухавку. Увесь аж просяяв, повернувся до нас і простягнув руки.

      – Мої дорогі друзі, – сказав він. – Це Боже провидіння, не інакше. Мій обід скасовано. Якщо ваше запрошення ще в силі, я буду найщасливішою людиною в Європі.

      Ну, звісно, у Європі не може бути двох таких людей. Мені було вкрай нудно. Але нічого не залишалося, окрім як висловити скажену радість.

      Лу щиро втішилася, від чого мені радісніше не стало. Вона спалахнула і почала швидку сонату.

      – Давайте обідати тут, – сказала вона. – Тут інтимніше. Я терпіти не можу їсти публічно. Я хочу танцювати, коли міняють страви.

      Вона побігла дзвонити до головного офіціанта, а я дав Феклізові цигарку, нарікаючи на себе, що не подбав наперед і не підмішав до тютюну заряд тринітротолуолу.

      Лу емоційно сперечалася з головним офіціантом. Вона перемогла за очками в кінці шостого раунду. За півгодини ми вже їли чорну ікру.

      Не розумію, чому всі мають радіти чорній ікрі; втім, немає сенсу намагатися перешкоджати курсові, який тримає цивілізація. Я її їв; і якщо завтра обставини будуть такими ж, я знову це зроблю.

      Кажучи безсмертними словами Браунінга: «Ти збрехала, Д’Ормеє, та я не засмучений». Більше того, це був незвичайний обід, важливий для майбутнього.

      Це був безумовний успіх від самого початку. Ми були у своїй найкращій формі. Фекліз говорив вільно і невимушено, з легкістю шампанського. Він розповідав про себе і про свою дивовижну удачу у фінансових справах, але ні разу не зупинявся досить довго на конкретному сюжеті, щоб справити певне враження чи, якщо можна так сказати, дозволити коментар. Він пересипав