Ґолем. Ґустав Майрінк

саме так, а не інакше.

      Він запхав руку до кишені й вийняв книжку.

      Потім довго гортав її.

      Книжка мала металеву палітурку, а заглиблення у формі розеток та печаток були заповнені фарбою і маленькими камінцями.

      Нарешті знайшов те місце, яке шукав, тицьнув мені пальцем.

      Розділ називався «Іббур»1. «Запліднення душі» – розшифрував я.

      Велика, виведена золотом і червоною фарбою перша літера «І» займала майже половину всієї сторінки – я мимоволі перебіг її очима – і була на краях пошкоджена.

      Я мав це виправити.

      Літера не наклеєна на пергамент, як це досі траплялося мені в старих книгах; більше скидалося на те, що вона складалася з двох тонких золотих пластинок, спаяних між собою посередині, а кінцями закріплених на краях пергаменту.

      Отже, на місці літери мала бути вирізана в аркуші дірка.

      Якщо я маю рацію, то побачу «І» на звороті у дзеркальному відображенні.

      Я перегорнув сторінку – мій здогад справдився.

      Мимохіть я прочитав ще й цю сторінку та наступну.

      Захопившись, читав і читав.

      Книга промовляла до мене, як промовляє сон, тільки ясніше й виразніше. Торкалася мого серця, як запитання.

      Слова струменіли з невидимих уст, оживали, підступали до мене. Вони кружляли вихором переді мною, наче строкато вдягнені рабині, западалися потім під землю або ж розсотувалися, мов туман, у повітрі, звільняючи місце наступним. Кожна якусь мить сподівалася, що я оберу її, а від інших відмовлюся.

      Деякі ступали спроквола, повагом, мов розкішні пави в іскристих шатах.

      Інші – як королеви, щоправда, постарілі та підтоптані, з підфарбованими повіками, з властивим повіям заломом уст, зморшками під грубим шаром огидного гриму.

      Одні минали мене, надходили інші; я проводжав поглядом довгі вервечки сірих постатей з обличчями, такими буденними й невиразними, що годі було й сподіватися зберегти їх у пам’яті.

      Потім вони притягли жінку, цілком голу й дужу, наче залізний велет.

      На мить жінка зупинилася, схилилася до мене.

      Її вії були такими довгими, що могли б укрити все моє тіло. Вона мовчки вказала на зап’ясток своєї лівої руки.

      Пульс на зап’ястку бився, мов землетрус; я відчував у ній життя цілого світу.

      Здалеку накочувалася навала корибантів2.

      Якісь чоловік і жінка пристрасно обнімалися. Я бачив, як вони наближаються здаля, щораз ближче підходила процесія.

      Тепер дзвінкий, екзальтований спів лунав зовсім поряд, очима я вишукував злиту в обіймах пару.

      Однак пара обернулася монолітною постаттю, напівчоловіком-напівжінкою – Гермафродитом, що сидів на перламутровому троні.

      Корону Гермафродита вивершувала дощечка з червоного дерева, у якій черв нищення повигризав таємничі руни.

      Здіймаючи хмару куряви, придріботіла отара маленьких сліпих овечок: їх привів у своїй свиті гігантський Гермафродит на поживу корибантам, щоб підтримувати в них життя.

      Час

1

Іббур, за гебрейськими віруваннями, – це душа покійного, який за життя був порядною людиною; вона іноді переселяється у душу живої людини – «запліднює» її, – щоб так нести позитивні, духовні імпульси в земний світ. – Тут і далі примітки перекладача.

2

Корибанти – жерці в грецькій міфології.