Ґолем. Ґустав Майрінк

здався мені тієї миті людиноподібним павуком, який за позірної байдужості відчуває наймізернішу вібрацію своєї павутини.

      Чим він живе? Що думає, у чому вбачає сенс свого існування?

      Цього я не знав.

      На кам’яних стінах арки, де стоїть його ятка, день у день, рік у рік висять ті самі мертві, нікому не потрібні речі.

      Я б міг уявити їх з заплющеними очима: тут – перегнутий бляшаний тромбон без клапана; пожовкла, мальована на папері картина з дивно розташованими солдатами, там – гірлянда нанизаних на потертий шкіряний пасок іржавих шпор та інший наполовину зітлілий мотлох.

      А перед входом на землí – ряд круглих залізних сковорідок, наставлених так густо, що годі й переступити поріг ятки.

      Цього непотребу ніколи не ставало більше чи менше. Якщо інколи якийсь перехожий таки зупинявся біля ятки і цікавився ціною того чи того краму, лахмітника охоплювало гарячкове збудження. Він потворно випинав роздерту верхню губу, белькотів, затинаючись, щось геть незрозуміле своїм клекотливим басом, тож покупцеві минало будь-яке бажання розпитувати далі, і він, наляканий, квапився геть.

      Погляд Аарона Вассертрума блискавично шугонув убік від мене і завмер у напруженому зацікавленні на голому мурі сусіднього з моїм вікном будинку.

      Що він там уздрів?

      Сусідній будинок обернений до Півнячої вулиці тильним боком, його вікна виходять на подвір’я, і лише одне-єдине – у провулок.

      Випадково саме тієї миті до приміщення, розташованого на одному рівні з моїм помешканням – гадаю, воно належало якомусь ательє у торці будинку, – хтось увійшов, бо до мене зненацька долинула розмова: розмовляли двоє – чоловік і жінка.

      Але ж цього ніяк не міг бачити знизу Аарон.

      За моїми дверима почувся якийсь рух, і я здогадався, що то, певно, Розіна, ще стоїть у темряві в хтивому очікуванні, що я її, може, таки покличу.

      Унизу, на півповерху нижче, причаївся на сходах прищавий недоросток Лойза і, затамувавши подих, підглядає, чи відчиню я двері. Я просто фізично відчуваю повів його ненависті та кипучих ревнощів.

      Він боїться підійти ближче, аби його не помітила Розіна. Знає, що залежить від неї, як голодний вовк від свого сторожа, та як радо він зірвався б і, не тямлячи себе, випустив на волю свою лють.

      Я сів до робочого столу, вийняв пінцети й різці. Але робота не йшла. Руці бракувало твердості, щоб відновити витончену японську різьбу.

      Понуре, сутінне життя, що скніє у цьому домі, не вносить супокою у мою душу, водно збуджуючи в уяві старі образи.

      Лойза та його брат-близнюк Яромир заледве на рік старші за Розіну.

      Їхнього батька, пекаря проскур, я заледве пам’ятаю. Тепер ними опікується, як мені здається, одна стара жінка. Не знаю лише, котра з багатьох, які живуть тут тихо й непомітно, немов кроти в норах.

      Вона турбується про обох хлопчаків, тобто дає їм притулок, а вони натомість мусять віддавати їй усе, що вкрали чи вижебрали…

      Чи годує їх стара? Навряд, бо повертається додому пізно ввечері.

      Вона