Ґолем. Ґустав Майрінк

моїми очима, ніби постали з порожнечі, дві дивні постаті.

      З довгою, що спадала на груди, сивою бородою пророка, з чорною шовковою ярмулкою на лисій голові – такі носять поважні єврейські старці – з молочно-голубими, осклянілими, сліпими очима, незрушно зверненими до стелі, – там сидів старий, безгучно ворушив устами й сухими, гачкуватими, ніби кігті грифа, пальцями перебирав струни арфи. Поряд з ним у чорній засмальцьованій тафтовій сукні, з чорними яшмовими браслетами на руках та яшмовим хрестиком на шиї – справжній тобі образ лицемірної бюрґерської моралі – сиділа огрядна жінка з гармонікою на колінах.

      Дику какофонію звуків витискали з себе інструменти, але потім мелодія наче видихнулася, зазвучала тихо й ненав’язливо.

      Старий кілька разів хапнув ротом повітря, роззявився так широко, що можна було побачити почорнілі пеньки зубів. Натужно, супроводжуваний своєрідним єврейським надхрипом, вихопився з його грудей басовитий голос:

      «Кру-углі, си-ині зорі».

      «Рі-ті-тіт!» —

      пронизливо додавала приспів жінка і миттю міцно стуляла уста, ніби прохопилася зайвим.

      «Круглі, сині зорі,

      Я рогалики люблю!»

      «Рі-ті-тіт…»

      «Червона борода, зелена борода,

      Зорями всіяне небо…»

      «Рі-ті-тіт!»

      Пари стали до танцю.

      – Це пісенька про хомециґен борху, молитву грішника, що согрішив на Пасху, – пояснив нам, усміхаючись, лялькар, стиха відбиваючи такт олов’яною ложкою, яка навіщось була прив’язана до столу. – Десь зо сто років тому або й більше два пекарі-підмайстри, Червона Борода й Зелена Борода, отруїли надвечір Великого Саббату, напередодні Пасхи, хліб – зірки й рогалики, щоб виморити смертю усе єврейське місто, але мешорес, служки громади, з допомогою Божого провидіння вчасно виявили підступ і віддали обох злочинців у руки міської поліції. На згадку про дивовижний порятунок від смертельної небезпеки ландоніми, учені, і бохерлехи, учні, склали цю кумедну пісеньку, яку ми ось чуємо під акомпанемент бордельної кадрилі.

      «Рі-ті-тіт! Рі-ті-тіт!»

      «Круглі сині зорі…» —

      дедалі фанатичніше завивав старий арфіст.

      Раптом мелодія наче знітилася і непомітно перейшла у ритм богемського шлапака, повільного, млявого танцю, коли пари, шаркаючи ногами, пристрасно туляться одне до одного спітнілими щоками.

      – Отак! Браво! Ах-ха! Нумо, лови, гоп, гоп! – гукав арфістові з естради стрункий кавалер з моноклем в оці, запхав руку до кишеньки камізельки й кинув музи́ці срібняка.

      Але монета не долетіла. Я ще бачив, як вона зблиснула понад головами танцюристів, а тоді раптом зникла. Якийсь жевжик – його обличчя видалося мені знайомим: здається, то він стояв нещодавно під час зливи біля Харусека – витягнув з-під фартушка партнерки руку, де вона досі собі спочивала, з мавпячим спритом викинув її у повітря і, ні на мить не збившись з такту, ухопив монету. Жодний м’яз не здригнувся на обличчі парубка, лише дві чи три пари поблизу