Ґолем. Ґустав Майрінк

боронився, вигукнув, сміючись:

      – Та чого ви прискіпалися до мене? Вона зовсім не вдалася… – художник вивернувся, відчинив вікно й викинув голівку надвір.

      Тут моя свідомість кудись відпливла, я поринув у глибоку пітьму, прошиту миготливими золотими нитками, а повернувшись до тями – мені здавалося, минула вічність, – почув, як цоркнувся цурпалок до бруківки.

      – Ви так міцно спали, що й не відчули, як ми вас термосили, – мовив до мене Йосуа Прокоп. – Пунш випили, а ви все проґавили.

      Пекучий біль від недавно почутого знову захльоснув мене, я хотів закричати, що книга Іббур мені не наснилася, що можу вийняти її з касетки й показати.

      Але думки не сформувалися у слова, та й навіщо: так чи інак, вони б не змогли пробитися крізь галас моїх гостей, які вже стояли на порозі – розходилися.

      Цвак силоміць накинув на мене пальто, сказав, усміхаючись:

      – Ходімо з нами до Лойзичека, майстре Пернат, це піднесе вас на дусі!

      Ніч

      Не опираючись, я дав Цвакові звести себе сходами вниз. Я щораз виразніше відчував запах імли, яка прослизала з провулку в будинок. Йосуа Прокоп і Фрізландер випередили нас на кілька кроків, чутно було, як вони розмовляють надворі перед аркою.

      – Її, мабуть, знесло водою просто до стічної канави. Що за чортівня!

      Ми вийшли на вуличку, я бачив, як Прокоп, нагнувшись, шукав голівку маріонетки.

      – Я радий, що ти не можеш знайти тієї дурної голови, – буркотів Фрізландер.

      Художник стояв, прихилившись до стіни, його обличчя то яскраво освітлювалося на якусь мить, то знову поринало в темряву – він короткими затяжками розпалював від сірника люльку.

      Прокоп сердито відмахнувся і схилився ще нижче, ледь не вклякнув на бруківку.

      – Тихо! Хіба нічого не чуєте?

      Ми підійшли ближче. Він мовчки тицьнув на решітку стічної канави й приклав, наслухаючи, до вуха долоню. На якусь хвилю ми теж завмерли, прислухаючись до звуків у надрах канави.

      Нічого.

      – Що то було? – прошепотів нарешті старий лялькар, але Прокоп урвав його, гостро шарпнув за руку.

      На крихітну мить – доки серце робить один удар – мені здалося, ніби хтось там, унизу, ударив долонею по залізній блясі – майже нечутно. А коли за секунду я подумав про це, усе вже минуло, лише в моїх грудях далі бриніло відлуння спогаду й поволі розпливалося нез’ясовним страхом.

      Кроки, що долинули знизу вулички, розсіяли те враження. – Ходімо! Чого тут стовбичити? – підганяв Фрізландер. Ми рушили уздовж будинків.

      Прокоп неохоче приєднався до нас.

      – Голову даю на відсічення, там хтось кричав у перед-смертному жаху…

      Ніхто йому не відповів, але я відчув, як підступний німотний страх скував нам язики.

      Небавом ми вже стояли перед вікном кнайпи, заслоненим червоними ґардинами.

САЛОН ЛОЙЗИЧКАНинька великий концерт —

      було написано на картонній вивісці, обклеєній по краях вицвілими світлинами легковажних молодичок.

      Не встиг Цвак взятися за клямку,