Название | Ґолем |
---|---|
Автор произведения | Ґустав Майрінк |
Жанр | Зарубежная классика |
Серия | Істини |
Издательство | Зарубежная классика |
Год выпуска | 1914 |
isbn | 978-966-03-8080-6 |
– Та чого ви прискіпалися до мене? Вона зовсім не вдалася… – художник вивернувся, відчинив вікно й викинув голівку надвір.
Тут моя свідомість кудись відпливла, я поринув у глибоку пітьму, прошиту миготливими золотими нитками, а повернувшись до тями – мені здавалося, минула вічність, – почув, як цоркнувся цурпалок до бруківки.
– Ви так міцно спали, що й не відчули, як ми вас термосили, – мовив до мене Йосуа Прокоп. – Пунш випили, а ви все проґавили.
Пекучий біль від недавно почутого знову захльоснув мене, я хотів закричати, що книга Іббур мені не наснилася, що можу вийняти її з касетки й показати.
Але думки не сформувалися у слова, та й навіщо: так чи інак, вони б не змогли пробитися крізь галас моїх гостей, які вже стояли на порозі – розходилися.
Цвак силоміць накинув на мене пальто, сказав, усміхаючись:
– Ходімо з нами до Лойзичека, майстре Пернат, це піднесе вас на дусі!
Ніч
Не опираючись, я дав Цвакові звести себе сходами вниз. Я щораз виразніше відчував запах імли, яка прослизала з провулку в будинок. Йосуа Прокоп і Фрізландер випередили нас на кілька кроків, чутно було, як вони розмовляють надворі перед аркою.
– Її, мабуть, знесло водою просто до стічної канави. Що за чортівня!
Ми вийшли на вуличку, я бачив, як Прокоп, нагнувшись, шукав голівку маріонетки.
– Я радий, що ти не можеш знайти тієї дурної голови, – буркотів Фрізландер.
Художник стояв, прихилившись до стіни, його обличчя то яскраво освітлювалося на якусь мить, то знову поринало в темряву – він короткими затяжками розпалював від сірника люльку.
Прокоп сердито відмахнувся і схилився ще нижче, ледь не вклякнув на бруківку.
– Тихо! Хіба нічого не чуєте?
Ми підійшли ближче. Він мовчки тицьнув на решітку стічної канави й приклав, наслухаючи, до вуха долоню. На якусь хвилю ми теж завмерли, прислухаючись до звуків у надрах канави.
Нічого.
– Що то було? – прошепотів нарешті старий лялькар, але Прокоп урвав його, гостро шарпнув за руку.
На крихітну мить – доки серце робить один удар – мені здалося, ніби хтось там, унизу, ударив долонею по залізній блясі – майже нечутно. А коли за секунду я подумав про це, усе вже минуло, лише в моїх грудях далі бриніло відлуння спогаду й поволі розпливалося нез’ясовним страхом.
Кроки, що долинули знизу вулички, розсіяли те враження. – Ходімо! Чого тут стовбичити? – підганяв Фрізландер. Ми рушили уздовж будинків.
Прокоп неохоче приєднався до нас.
– Голову даю на відсічення, там хтось кричав у перед-смертному жаху…
Ніхто йому не відповів, але я відчув, як підступний німотний страх скував нам язики.
Небавом ми вже стояли перед вікном кнайпи, заслоненим червоними ґардинами.
було написано на картонній вивісці, обклеєній по краях вицвілими світлинами легковажних молодичок.
Не встиг Цвак взятися за клямку,