і повпивалися ще до його приїзду. Він сміявся все гучніше, бачачи, що гості спотикаються об крісла на своєму шляху, і концентруючись, рухаються зі серйозністю п’янички. Попереду інших виступав велетень пан Яромир Кокосінський, котрий Пипкою запечатує, вояк дуже знаменитий, із жахливим шрамом через чоло, око та щоку, з одним вусом коротшим, а другим довшим, поручник і приятель пана Кміцицa, «гідний компанієць», засуджений до втрати гідності і на горло в Смоленську за викрадення панночки, вбивство та підпал. Тепер його захищала від покарання війна і протекція пана Анджея, котрий був його ровесником, і їхні маєтки в Орші, поки пан свого не пропив, купалися в меді. Ступав він туди, тепер тримаючи двома руками діжку, заповнену дубняком. Слідом за ним ішов пан Раницький, гербом котрого був Сухекомнат
10, родом із Мстиславського воєводства, де був оголошений поза законом за вбивство двох протестантських шляхтичів. Одного в поєдинку зарубав, а другого без бою з рушниці застрелив. Імені собі не заробив, хоча величенький клапоть землі успадкував від своїх батьків. Війна також його від ката захищає. Забіяка він був, у двобої не знав собі рівних. Третім виступав Рекуць-Леліва, в котрому голубої крові не було, хіба ворогів. Та свою долю він і програв, і пропив. Уже три роки за паном Кміцицом волочився. За ними йшов четвертий, пан Углік, також смоленчанин, за вироком трибуналу мав бути вже давно страчений. Пан Анджей його захищав, бо той чудово грав на чекані
11. Крім них, ще був пан Кульвець-Гіпокентавр, такий самий на зріст, як і пан Кокосінський, а силою, може, навіть і перевершував його. І Зенд, кавалькатор
12, котрий звірів й усіляке птаство приборкувати вмів, чоловік темного походження, хоча й шляхтичем курляндським себе називав. Не маючи маєтку, об’їжджав панові Кміцицу коней, з того й жив.
Усі вони оточили усміхненого пана Анджея. Пан Кокосінський підняв келих і заспівав:
Випий з нами, господарю милий!
Господарю милий!
Щоб міг пити з нами до могили,
З нами до могили!
Інші повторили це хором, після цього пан Кокосінський вручив панові Кміцицу келих, а йому самому інший кухоль відразу ж подав Зенд.
Пан Анджей і собі підняв кухоль і вигукнув:
– За здоров’я моєї дівчини!
– Слава! Слава! – відізвалися всі голоси, аж вікна затремтіли в свинцевих рамах.
– Слава! Мине траур, буде весілля!
Питання посипалися, як горох:
– А яка вона із себе? Гей, Яндрусю! Дуже гарна? Чи така, як ви собі уявляли? Знайдеться ще одна така ж в Орші?
– В Орші? – залементував пан Кміциц. – Димарі порівняно з нею нашими оршанськими панночками затикати… Достобіса! Та другої такої немає в усьому світі!
– Саме такої для вас ми й хотіли! – зауважив пан Раницький. – Ну, й коли весілля?
– Як тільки скінчиться траур.
– А щоб його з тим трауром! Діти не народжуються чорними, лише білими!
– Якщо буде весілля, то й трауру настане кінець. Різко, Яндрусю!
– Різко,
