Потоп. Том I. Генрик Сенкевич

залилася сльозами.

      – Не плач! – заспокоїв її Юзва Бутрим.

      – Не плач, не плач!.. – повторювали два дідугани.

      І так вони втішали її, але не могли заспокоїти. Після їхнього від’їзду залишився сум, неспокій, тривога й образа, і на них, і на пана Анджея. Гонорову панночку боліло все більше те, що треба було його захистити, виправдати та пояснити. Але ця компанія! Маленькі рученята дівчини стискалися від думки про них. Перед її очима поставали, як наяву, обличчя Кокосінськогo, Углікa, Зендa, Кульвеця-Гіпокентавра й інших – і побачила в них те, чого не бачила раніше: це були нахабні пики, на яких блазнювання, розпуста і кримінал витиснули разом свої печаті. Чуже Олюнці почуття ненависті охопило її, як пекучий вогонь.

      Але в цьому подиві наростала водночас щомиті й відраза до пана Кміцицa.

      – Сором! Ганьба! – шепотіла дівчина блідими вустами. – Щовечора він повертався від мене до повітруль…

      Вона почувалася розбитою. Непосильна ноша тамувала дихання в грудях.

      Надворі моросило. Панна Олександра міряла кімнату швидкими кроками, а в її душі закипала буря. Юнка не була від природи здатна витримувати удари долі, не захищаючись від них. Лицарська кров текла в жилах цієї дівчини. Вона прагнула негайно розпочати боротьбу проти цієї зграї злих духів, негайно! А що їй залишається!.. Нічого! Самі сльози та благання, щоб пан Анджей розігнав на чотири вітри своїх ганебних товаришів. А якщо він не захоче це зробити?..

      – Якщо не захоче…

      Навіть не сміла думати про це.

      Роздуми господині перервав пахолок, котрий вніс у покій ялівцеві дрова для каміна і, покидавши їх валком, почав вигортати залишки від старого попелу. Раптове рішення спало на гадку Олюньці.

      – Костику, – наказала вона, – негайно стрибай на коня і гайда до Любича. Якщо пан уже повернувся, попроси, щоб сюди приїхав, а якщо його немає, то нехай бурмістр, старий Знікіс, сідає з тобою і до мене їде. І хутко!

      Хлопець підкинув шуфлею смоляного вугілля, присипав його трухою сухого ялівцю та поквапився до дверей.

      Яскраві язики полум’я загуділи, в грубці затріскотіло. Олюньці стало трохи легше на душі.

      «Може, Господь Бог ще все змінить! – міркувала вона про себе. – А може, все було не так погано, як опікуни розповідали… Побачимо!»

      За якийсь час вона пішла в челядну посидіти за звичаєм Білевичів зі слугами, щоб за порядком постежити, пісень, щоб відволіктися, поспівати.

      Через дві години повернувся змерзлий Костик.

      – Знікіс у сінях! – повідомив він. – А пана в Любичі ще немає.

      Господиня рвучко схопилася. Бурмістр у сінях вклонився їй до ніг.

      – Як ваше здоров’я, ясновельможна панно?.. Боже вам допоможи?!

      Вони перейшли у їдальню. Знікіс застиг у дверях.

      – Що у вас чувати? – свою чергою, спитала панночка. Чоловік махнув рукою.

      – Та що там! Пана немає…

      – Я знаю, що він в Упіті. Але вдома що відбувається?

      – Гм…

      – Слухайте, Знікісе, кажіть