Квіти на снігу. Надія Гуменюк

стискав кулаки. А мама все бігала до ферми, шукала нашу Зіроньку, носила їй траву, припадала всім тілом до схудлої на колгоспних харчах рябої годувальниці й плакала біля неї, як біля хворої дитини.

      Думали, що до осені зведемо хоч якусь хатину. Та надіявся дід на мід, та й без обіду зостався. Ніц із того думання не вийшло: не було за що, не було коли, не було як, бракувало вмілих татових рук. І тоді я намислив собі таке, від чого аж зовсім спати перестав: от вступлю до педшколи, вивчуся на вчителя, направлять мене викладати в якесь село, дадуть кімнату (учителям, які приїхали в наше село, дали ж), і я заберу туди маму із сестрою. Кімната – це, звісно, не дім, але ж і не землянка. Мені виповнилося п’ятнадцять. У школі мене називали башковитим, до того ж я багато читав: тато з малих літ заохочував мене до книжок, хоча сам закінчив тільки три класи церковно-приходської школи, а коли пани Брагіцькі в тридцять дев’ятому поквапно за Буг виїхали, я мало не півбібліотеки їхньої додому переніс. Хтось із сусідів хапав покинуті стільці, хтось – дорогі ненаські ходники[4], а я – книжки. Учителі, яких у нашу школу прислали після війни, таких книжок і в очі не бачили.

      Сьогодні й сам дивуюся з тієї відваги. Могли ж запитати під час вступу про батька й указати на двері: завертай, хлопче, голоблі… Але прийняли. Може, тому, що в багатьох батьки опинилися деінде, а може, ще й тому, що в ті повоєнні роки мало грамотних було серед моїх ровесників: за Польщі сільські діти ходили до школи хіба зиму-другу, а за совєтів ще часу не було, щоб закінчити сім класів.

      Нас троє з одного села стали учнями педшколи. Точніше, із самих Залісців двоє, я і мій двоюрідний брат, а Соломійка – з хутора, що примостився кілометра за півтора від крайньої сільської вулиці. Іноді ми під’їжджали попутною вантажівкою, іноді хтось з односельців підвозив «панів спудеїв» до міста на возі, але зазвичай ми ходили пішки. Щоб встигнути на заняття, доводилося вставати ще затемно. Із села ми з Каськом ішли до Волошенюкового хутора, де до нас вибігала Соломійка, а тоді вже втрьох через невеликий лісок прошкували до путівця, що вів до міста. Бувало, як дуже вже занегоджувалося, ночували в когось із земляків. Тоді в місті почали будівництво кількох заводів, і чимало людей із навколишніх сіл змінили статус – перейшли із землеробів у будівельники, маючи надію згодом влаштуватися на тих же заводах робітниками.

      Це сталося вже на другому курсі, у вересні, рівно за рік після вступу до педшколи. Якось перед її вікнами, голосно чмихнувши й норовисто крутнувши лискучим чорним задом, зупинився «воронок». А за кілька хвилин мене викликали до директора.

      – Горнич? – похмуро глянув на мене блідими риб’ячими очима цибатий дядько в галіфе й форменому кашкеті.

      – Так, – відповів я.

      – Читай! – він тицьнув мені під ніс зіжмаканий аркуш.

      – У колгоспному ярмі / Ходять люди, як німі…

      Я відчув, як раптом замлоїло в ямці під грудьми, перед очима попливли жовті кола.

      – Та що ти там бурмочеш, ніби три дні

4

Ходник (діал.) – ткана доріжка, килим.